(оцініть правильність позицій і змісту матеріалу (є сумнів у рішенні щодо продовження написання книги))

2 Вступ
«І викидатиме Господь, Бог твій, тих людей з-перед тебе;
не зможеш вигубити їх скоро, щоб не розмножилася над тобою польова звірина»
(5 М.7,22)[/i][/i]Ознайомившись із українською демонологією, можна зробити висновок, що український народ був вельми релігійним. Релігія слов’ян була настільки розвиненою, що її можна було порівняти з релігіями таких розвинутих держав, як Римська імперія чи Греція, або з дуже розвинутими країнами Південної Азії. При цьому не слід порівнювати економічний чи політичний розвиток цих країн. Адже релігія слов'ян не була «чистокровною» релігією однієї нації, так само як і слов'яни не були певною однорідною нацією. Територія слов'ян, а пізніше Київська Русь, була і є буферною зоною між двома великими континентами – Європою та Азією, тобто історично так склалося, що вона стала перехрестям багатьом мігруючим націям, а отже, культур, вірувань. А в свою чергу родючість наших земель, помірний клімат, багатство природи змушувало було зупинятись багатьом кочівникам і племенам на цій території і так поступово зароджувалися перші племінні поселення, що згодом були об’єднані у велику Київську Русь. За історичними джерелами (2, 23) першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (ІХ – перша половина VІІ ст.. до н.е.). Як вони з’явились так і зникли, були витіснені скіфами, не залишивши жодних релігійних слідів. Скіфи в свою чергу вперше знайомлять нас з релігійними обрядами і віруваннями у VІ ст.. до н.е. Так, для виховання варварської жорстокості, скіфський воїн повинен був пити кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни (2, 26). Культура скіфських народів та деякі елементи їхніх вірувань залишила певний базис у становленні слов’янської культури та релігії. Остаточне формування релігійних вірувань завершилося із завершенням становлення сталої етнічної групи – слов'ян на території Давньоруської держави, які під тиском певних, переважно зовнішніх, обставин були змушені об’єднатись в одну могутню державу – Київську Русь. Утворення держави передбачає формування владних структур, політичних і економічних орієнтирів, а також атрибутивності і національної самобутності культури народу. Тому об’єднання слов’янських племен призвело до синтезу вірувань всіх слов'янських племен (деякі з них запозичили вірування аж у скандинавських країнах – Одін та Перун були братами-близнюками (2,76)) і до утворення єдиної релігії – язичництва. Той факт, що релігійна влада домінувала над світською (2,76) свідчить про те, що релігія охоплювала усі сфери людської діяльності. І взагалі, з історії (а особливо зі Старого Завіту) відомо, що основними причинами війн давніх народів були не так політичні чи економічні, як релігійні – в першу чергу переможець примушував переможений народ поклонитися його богам, а паралельно до цього визнати його (переможця) своїм царем. Непокірних робили закляттям. Язичники (вони ж погани) представляли собою в певній мірі мутацію двох матерій – природи людини і демона як субстанцію спільної для двох створінь долі – відкинення. Неохрещенні, проживши аж до Х ст. – їх можна було б порівняти тільки із південноамериканськими майями чи австралійськими папуасами. Чи можна прирівняти слов’янську націю до націй Азійського континенту, де досі не лише збереглися, але й домінують такі релігійні течії як індуїзм, буддизм, мусульманство? Чи потрібно було нам взагалі хрещення і наша релігія ні чим не відрізнялася від вище згаданих? Але що за нерозумні питання! Хіба ж ми прокляті, по невідомому Божому допусту відлучені(Дії 16, 6)? Якщо так, то чому великий апостол Андрій, прибувши для проповідування на українські київські землі, поблагословив наш край? Багатьом християнським країнам не проповідували апостоли, а до нас прибув святий апостол, минаючи такий довгий шлях. Адже як зазначено в Біблії (Дії 2, 1-6),(Дії 16, 6), на апостолах перебував Дух Святий, і за Його Святим натхненням вони проповідували і йшли туди, куди їх Дух вів. А що найголовніше, це: «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав»(Дії 2, 6). Тож Святий Дух дав св. апостолу промовляти і нашою ( мовою народів наших предків, які жили у І ст. н.е.) мовою. Прикро, що не знайшлося прихильників євангелії, але головне, що Слово було посіяне і через багато віків Воно таки проросло. Наприклад, в Херсонесі на Кримському півострові християнство таки «проросло» (тим більше, воно постійно «підживлювалося» християнами, що були прогнані з Риму на заслання за св. віру) і поширювалося місцевими єпископами ( 3, 200). А загалом після проповідей св. апостола Андрія наша земля довго не чула жодного слова євангелії аж до Х ст. Тоді, у 900-тих роках княгиня Ольга, сама охрестившись, робить спроби поступової християнізації Київської Русі, зводячи храми, запрошуючи іноземних, слов'янських священників, єпископів із Моравії ( яка на той час являла собою найбільший осередок християнства слов'янських народів). І взагалі, політика княгині у цій сфері заслуговує особливої похвали. Саме поняття «поступово» має важливе містичне значення. Про це мова піде нижче. А зараз дещо про успіхи і поразки ідеї християнізації княгині Ольги. Християнізація княгині являла собою ненасильницьке, а навпаки, зацікавлююче ознайомлення слов'ян з нечуваною до того часу релігією. Перш за все людей приваблювала архітектура та оздоблення храмів візантійського стилю: розписані величні іконостаси, стіни, блискучі куполи, дзвіниці… Все це викликало захоплення і подив збоку населення. По-друге, що і є найважливішим, була прихильність до нової релігії збоку самої княгині, що не тільки визнавала її, а навіть робила все для розповсюдження християнства у глиб великої на той час Київської Русі. Підтримка священників збоку княгині, будівництво нових храмів, допомога і опіка самої княгині щодо пригноблених чи бідних новонавернених; християнство відкривало непогану перспективу зовнішньополітичних зв’язків з досить розвиненими на той час державами світу. Щодо бояр та княжого двору загалом, то слід сказати, що християнізація не викликала у цих колах жодного занепокоєння: вони, в свою чергу будучи палкими фанатами поганських вірувань, не відчували жодної небезпеки щодо становища язичництва як домінуючої релігії в державі; просто не звертали уваги на «факультативну» релігію, вбачаючи у ній лише елемент політичної стратегії.
Що ж стосується недоліків, то тут потрібно відмітити територіальний фактор, негативний вплив якого залишив чорну пляму на душі усього народу. За часів св. Ольги, коли християнізація не набувала великого масштабу, а зосереджувалася переважно у великих містах та поселеннях, ворожбитам та язичникам не було необхідним протестувати проти нової віри чи когось переслідувати – вони в більшості випадків просто не чули про цю новинку своєї княгині. А звертаючи увагу на часті бунти окремих племен і поселень, можна здогадатися, що багатьом з них в ті часи було не до релігійних нововведень. І взагалі, традиційно так склалося упродовж віків, що кожне плем’я, село, поселення мало храм свого божка, свого ворожбита, волхва. Вони, маючи закоренілу в душі язичницьку традицію і поганську психологію, боялися змін, перетворення, вбачаючи у новій релігії небезпеку для своєї нації і культури, врешті-решт, відчуваючи небезпеку для свого божка - диявола, будучи споріднені з демонічною природою ( що забезпечує первородний гріх), відчували спільну з нечистю небезпеку для їхніх подальших взаємозв’язків, взаємоіснування, далеко в підсвідомості готові були боротися до кінця за існування свого мутованого виду. Звісно ж серед поган завжди існували люди, які не були споріднені «польовими звірами», тобто зберігали автономію вільної волі і душі, живучи за поганськими звичаями, дотримувалися моральних «законів, записаних у серцях». Тому, коли вони слухають Слово Боже, будучи поганами, ввірують і навертаються, як пише Писання (2Кор. 6, 17-18).
Підсумувавши все вище написане, можна зробити висновок на користь св. Ольги, зазначивши, що християнізація загалом була проведена таким тонким точним методом, що незважаючи на глобальний масштаб її поширення, вона не викликала жодної негативної реакції збоку поганського світу, а навпаки у певній мірі знайшла підтримку і прихильників другої (завдяки діяльності княгині) релігії у Київській Русі. Початок релігійної реформи був вдалим і якщо б не подальша пасивна поведінка князя Святослава, запровадження християнства на Русі було б завершено з неабияким успіхом, адже основним авторитетом для народу завжди залишається князь, цар, король, тому вони, керманичі нації, мають неабиякий вплив на всі сфери розвитку держави і життя народу. Опозиційні погляди щодо діяльності князя були виключеними і усувалися із особливою жорстокістю. І хоча Святослав не заборонив християнську віру, він також не підтримував її розвиток і поширення, а навпаки насміхався над тими, хто її приймав (4). Насміхався князь – насміхалися його прихильники, а отже процес християнізації різко гальмувався. Князь в свою чергу, постійно перебуваючи у походах, занедбував внутрішньодержавні справи, що призвело до хвилі бунтів та повстань багатьох племен. При цих умовах здійснення будь-якої реформи чи політики, окрім приборкання непокірних, було виключеним.

4 Наслідки хрещення Київської Русі 988-го року щодо вірування українського народу
Братовбивча війна понесла за собою негативні наслідки не лише для авторитету князя Володимира, але і для усього народу, особливо міжусобицями «на верху», у владі скористалися деякі племена і збунтувалися, почалися повстання… Влада князя стала дуже хиткою і тому він робить спробу об’єднати князівство за допомогою релігійної реформи( 2, 76), яка передбачає запровадження на Русі культу єдиного бога – Перуна, цим кроком забезпечуючи підтримку збоку новгородців(завдяки яким, згідно з істориками, він прийшов до влади) і збоку нормандців, для яких Перун – брат їхнього бога. Проте становище держави гостро відчувало потребу у взаєминах з країнами християнського світу, зокрема Візантією. Створення необхідних зв’язків в ті часи базувалося переважно на релігійній платформі. Поганський і християнський світ поділився на два табори, тому наявність зв’язків з країнами двох таборів виключалася. Поганські народи в ті часи втрачали свою могутність і їхня підтримка ставала все більш ненадійною. Тому Володимир вирішує брати напрям на Візантію, на той час досить могутню державу. Для цього потрібно було запровадити християнство у своєму князівстві, а так як становище князівства було дуже хитким, потрібно було це зробити у дуже короткі терміни. Катехуменізації, яка за тодішніми канонами визначала 1-3 роки, не було достатньо для свідомого прийняття слов’янами християнства. Звісно ж південніші частини Київської Русі були досить непогано ознайомлені з цією релігією, про що не можна було сказати за північніші народи і племена. Християнізацію в першу чергу проводили у великих містах, наближених до Києва, де переважно мали свої наділи княжа дружина та бояри, які наслідуючи свого князя і собі бажали охреститися (ще за довго до хрещення Русі у Києві та інших великих містах князі і бояри мали за честь будувати у своїх наділах осередки духовності – монастирі, куди вступали деякі члени їхніх родини, а на старості і самі князі чи бояри (4, 45).), тим більше вони все більше усвідомлювали, що поганська віра далеко не відповідає моральності і духовності християнської, вона не є такою багатою традиціями та обрядами, святкуваннями. Люди, яким набридло поклонятися природнім стихіям і боятися їх, прагнули служити християнському Богу, Милосердному і Люблячому Батькові, а не своїм поганським божкам, які тримають людей у страху і тероризують їх у випадку, коли їм не приносять жертви. Люди раділи, що вони вже можуть бути не нікчемними створіннями, а дітьми Божими, при цьому все, що від них вимагає Господь – це служити Йому у Правді і Вірі та любити один одного. Бояри та інші особи при владі все більше розуміли, що на християнській основі можна створювати ідеальні закони в державі, що б забезпечувало мир і порядок серед народу. Та не зважаючи на високий рівень християнізації великих міст, на окраїнах і в далеких поселеннях про християнство не було чути ні слова. Аж раптом князь Володимир вирішує охрестити весь свій народ! Ця різка переміна релігійних вірувань розділила людей на 3 групи: перша – це ті, хто охрестився у вірі, тобто це вже були свідомі християни, але які ще не могли раніше охреститися за певних обставин, вони повністю чи частково пройшли катехуменат, були ознайомлені з правдами віри, заповідями і які не бажали знову повертатися до старої віри. Друга група – це люди, які може і не чули про християнську віру, але не бажаючи противитись офіційному розпорядженню князя, охрестились і, можливо, не усвідомлюючи те, що вони зробили, поверталися до своїх язичницьких вірувань, або просто вміло поєднували християнство з поганством, інтегрували язичницькі культи та обряди у християнську традицію і так це передавалося з покоління в покоління аж до наших днів, тобто поганство існувало в рівних умовах із християнством, що згодом повністю спотворило останнє і понесло за собою не благословення, а прокляття. Що ж до третьої групи, то в ній спостерігалося дві течії стосовно християнізації: активна і пасивна. Перша відзначалася активним опором і протестами, населення північних земель, очолюване ворожбитами-провідниками чинило рішучий опір, що призводило навіть до кровопролиття. Тому тут християнство було запроваджене силою (4, 71). Звісно ж така політика не увінчалася успіхом, люди тікали у відлюдні дикі ліси, де сповідували свою релігію, або знову ж таки поєднували дві релігії. Представники пасивної течії не противились християнізації бунтами і кровопролиттям, вони просто залишали місця свого проживання і мігрували або в безлюдні ліси, або в гори, переважно в Карпати(де і досі збереглися деякі старовірці, які зберігають культ і обряди своїх предків), - «Писаний камінь» на одній із гір був місцем відправляння різних обрядів і місцем жертвоприношення старовірців, зараз це «храм» паломництва мешканців довколишніх сіл, які на великі християнські(!) свята, відвідують цей камінь, щоб отримати «відпуст», почасту обминаючи сам храм Божий.
Щоби підтвердити вище написане дозволю собі помістити два абзаци у вигляді цитати про відверту заяву слов'ян щодо поєднання християнської віри з поганською: «Коли св. Отто Бамберський 1124 р. запровадив християнську віру в прибалтійських слов'ян, деякі з них вирішили таке: «Уважаємо правильним визнавати християнського Бога, але при тому не залишати й наших богів, та коло Його престолу поставити й нашим богам престол, щоб однаково почитати всіх і щоб і Він, і вони були нам прихильні». Між 1073 і 1078 роком за князя Гліба Ярославича, внука Ярослава Мудрого, у Новгороді появився ворожбит і пробував прогнати християнську віру та повернути поганство. Коли ж єпископом виступив проти нього, а разом з ним і князь і його дружина, то весь народ пішов за ворожбитом, і були б убили єпископа, якщо б князь його не оборонив (5, 321)». Відмітимо собі «весь народ», а це вже були 1070-ті роки, майже століття після офіційного прийняття християнства! В ті часи княжий авторитет не послуговувався щодо прийняття єдино-правдивої християнської віри, адже князі були зайняті міжусобицями і походами на ворогів, тож боротися проти поган було змушеним саме духовенство, причому єдиним можливим на той час методом – анафемою. Митрополитами видавалися приписи проти поганських практик, і хто їх не дотримував, підлягав поученням словом, і якщо вони все одно не позбувалися цих практик, тоді їх відлучали від Церкви, що означає прокляття і позбавлення можливості спастися (5, 321).
Отже, запровадження християнства було найуспішнішою кампанією княжої доби. Християнізація сприяла переходу з погансько-язичницької форми розвитку слов’янських народів до цивілізованої християнської духовно-розвиненої нації. Розвиток осередків духовності: храмів, церков, монастирів, шкіл, семінарій призвело до переходу форми мислення поганина щодо зовнішнього світу, природи і стихій до зосередження уваги на внутрішньому світі – душі, тому збагачення душі християнськими ідеалами та чеснотами сформував зовсім іншу людину – не твариноподібну, а духовну, морально і культурно розвинену.
Але політика насильної християнізації породила у народі зовсім іншу релігію – ще страшнішу від язичництва. Про неї написано буде у наступному розділі. Через велику територію і віддаленість багатьох поселень, через відсутність тісних зв’язків, зокрема культурних, між центром і навколишніми землями одні люди з радістю хрестилися, знаючи християнську віру вже десятки років, а інші в той же самий час і слова не чувши про неї. Тому вони не те що не сприймали християнство, вони не знали, що це таке і тому рішуче противились нововведенням князя, вбачаючи в цьому якусь небезпеку для себе. Хоча деякі погани були ознайомлені з християнською вірою через священників – місіонерів, яких князь посилав у глибини князівства( серед них були два сини князя Володимира – св. Борис і св. Гліб) для проповідування і ознайомлення населення з основами християнської віри. Тож ці погани збунтувалися лише з фанатичних намірів зберегти своє поганство, або просто не бажаючи виконувати княжі накази, не вважаючи себе у владі князя, що на той час було досить відомим явищем. Причин є багато, але результат один – християнство не зберегло чистоту віри і правди у багатьох людей, та ще й згідно з неправильним каноном візантійського православ’я (духовна влада повинна підкорятися світській), керувалося здебільшого не Божими законами, а моральними поглядами тих, у руках яких духовна влада перебувала. Ось чому міжусобиці, братовбивство, полігамія та інші поганські звичаї (гріхи) засуджувалися лише справді відданими правді духовними особами, які проживали у місцях-осередках чистої християнської віри – монастирях і які не раз були за це переслідувані.

"Причин є багато, але результат один – християнство не зберегло чистоту віри і правди у багатьох людей, та ще й згідно з неправильним каноном візантійського православ’я (духовна влада повинна підкорятися світській), керувалося здебільшого не Божими законами, а моральними поглядами тих, у руках яких духовна влада перебувала. Ось чому міжусобиці, братовбивство, полігамія та інші поганські звичаї (гріхи) засуджувалися лише справді відданими правді духовними особами, які проживали у місцях-осередках чистої християнської віри – монастирях і які не раз були за це переслідувані."
1)Чому Ви вважаєте, що "християнство не зберегло чистоту віри і правди у багатьох людей"? Де не зберегло, коли?
2) Немає такого візант.канону, що "духовна влада повинна підкорятися світській". Так візант.базілевси мали суттєвий вплив на церковну ієрархію, а не на духовну владу. Бо на відміну від католиків, в православих "духовна влада" - це Христос, а не Папа, і не Патріарх.
"Ось чому міжусобиці, братовбивство, полігамія та інші поганські звичаї (гріхи) засуджувалися лише справді відданими правді духовними особами, які проживали у місцях-осередках чистої християнської віри – монастирях і які не раз були за це переслідувані."
Значить, поганські гріхи засуджували лише монахи, а як щодо простих православних мірян? Чи в автора є суворі історичні докази про пасивність мирян у цих питаннях.

Чому Ви пишете по тексту "християнство", а як щодо неправильного канону, то "православ'я"?
Св.Володимир прийняв саме "православ'я", а не просто "християнство". А католицьких отців відправив ні з чим. Так і напишить у своїй книжці. Та проаналізуйте.

Пане krutuk, а про що взагалі Ваша книга? І взагалі на основі чого Ви це все пишете? Це художня книжка? Історичний роман чи що? Треба відрізняти історичні факти від легенд. те, що апостол Андрій ходив по наших горах, наприклад, легенда. Ніяких історичних відомостей про це нема. Щодо дохристиянських вірувань древніх словян, на основі яких історичних документів про них можна говорити? Те саме і про особистості князів та княгинь і їх відношення до християнства треба подивитись на історичність і типологію. На навернення і християнізацію треба дивитись через призму документів, котрі про це повідомляють, знати жанри житій котрі використовували літописці та проповідники. Одним словом, роботи - непочатий край!

Що то ви не в той степ пішли. Християнство було прийнято в Києві і хрещення це не реформа релігійна, а визнання православної релігії державною.
Християнство було на Русі ще від апостола Андрія Первозванного. В IV столітті вже існує херсонеська єпархія. Тому не можна говорити, що Хрещення Русі - це реформа. Зараз в Україні православних 80%, але православ'я не є державною релігією. Так і тоді було багато православних на Русі, але не була ще релігія державної. А хрещення Русі - це і є воцерковлення держави. Це істороіческая істина.