Останнім часом в середовищі УГКЦ багато говориться про мирян, їх роль і завдання у служінні і місії Церкви, про скоординованість діяльності мирянських організацій, діє Комісія в справах мирян... Теоретичним підґрунтям для цього є Декрет ІІ Ват. Собору про апостолят мирян «Apostolicam actuositatem», Енцикліка покійного Папи Івана Павла ІІ «Christifideles laici», цикл проповідей Патрарха УГКЦ Любомира Гузара «Хто є мирянин», напрацювання Комісії УГКЦ в справах мирян та недавній вислів Папи Бенедикта XVI про те, що в Церкві настав час мирян. Говориться, що вони є царським священством на підставі Таїнства хрещення, що можуть і повинні євангелізувати та брати на себе відповідальні завдання в Церкві.
Однак я запрошую читача замислитися над самим терміном «мирянин» та над тою дійсністю, яка за ним стоїть. Формально (себто, в текстах церковних документів та у побутово-церковному слововжитку) воно є перекладом грецького «laikos» – людина, яка належить до «laos» – народу Божого. А етимологічно означає людину, яка живе і змушена борсатися «в миру»: тій сукупності антибожих, антихристиянських сил, що в текстах Нового Завіту зветься «світом цим» (тому термін «світський» має те саме значення) – на противагу до «Церкви», під якою розуміється єрархія, духовенство і монашество. Отже, цей термін передбачає дуалістичний поділ на «світ» і «Церкву», на «життя у світі» та «життя у Церкві», і відповідно до цього – кастовий поділ на духовенство («Церкву») та «мирян». І згадані Церковні документи й напрямки діяльності (слід віддати їм належне!) хоча й відходять від дособорового ставлення до нерукоположеного «церковного люду», яке виражалося формулою: «pay, pray and obey» («плати, молись і корись» – еп. Гліб Лончина, доповідь на Конференції ТУСК Обнова, 20.10.2007), то все ж підтримують цей поділ: Ми, духовенство, даємо вам, «мирянам» більше прав, завдань, посад, але при цьому духовенство залишається духовенством, а «миряни» – «мирянами». (У висловах: «Церква вирішила», «Церква постановила» присутній той сам зміст: духовенство вирішило і постановило, а ви, миряни, маєте тому коритися: Церковні собори, на яких присутні нерукоположені вірні, скликаються рідко, мають лише дорадчий голос, бо все вирішує Синод епископів, та й нерукоположених делегатів на них підбирає і визначає духовенство). Єдиним трампліном, який уможливлює перехід з одного стану в інший, є духовна семінарія, і тому слід визнати, що цей поділ не такий жорсткий, як, скажімо, в Індії, де шудри і вайшії ніколи та за жодних умов не можуть стати брагманами.
Натомість, якщо ми звернемося до оригінального грецького терміну «laikos» – людина, яка належить до «laos» – народу Божого, то побачимо, що він застосовний до всіх, які творять собою Церкву – народ Божий у властивому значенні цього слова, незалежно від подружнього, монашого, священичого чи епископського сану, а чи відсутності такого. Тому всі: епископи, священики, одружені і монахи та монахині є лаїками (чи – ляїками), тобто членами єдиного народу Божого. Цей термін, на жаль, завдяки кастовому виокремленню духовенства набув згірдливого, принизливого значення – ним називали всіх тих, які не належали до духовенства, а отже, на його думку, були дилетантами в богослов’ї та церковному уставі (зокрема, в наш час польське римо-католицьке духовенство презирливо вживає термін «ляїцизація» як синонім до секуляризації, або ж – зі страху, що організований рух нерукоположених вірних становитиме загрозу для кастової окремішності клиру та візьме на себе управління Церковними справами, яке досі було виключною прерогативою духовенства), – і тому він потребує очищення та нового закріплення у церковному слововжитку.
Є ще один термін, до широкого вжитку якого варто повернутися: брати і сестри у Христі. Бо в середовищі традиційних Церков виникла ґротескна ситуація, коли цей термін майже виключно закріпився для означення членів монаших чинів і згромаджень (ну – ще студентів духовної семінарії), але й там – тільки для називання осіб без рукоположення: назвати єромонаха «братом» означає понизити його в сані, він бо «отець!». Звернутися ж так нерукоположеній особі до епископа – немислимо і розцінюється як образа, бо для звертання до епископів різного посадового ранґу, наслідуючи дворянські чини («благородіє» і «превосходительство»), придумали звернення типу «преосвященство», «блаженство» і т.п. – відгомін сумної колаборації Церкви з феодальними та тоталітарними державними устроями. (Є ще грецький літургійний термін «Кир», від якого теж слід відмовитися, – Kyrios, що етимологічно виводиться від імені перського царя Кира Старшого, того самого, з яким воювали античні греки, і дослівно означає Кирового намісника або чиновника. Тому стосування його для означення Бога – блюзнірство, а для означення епископа – по поганськи неадекватне). Відколи ж то християни перестали бути братами і сестрами і прийняли феодальний становий чи кастовий поділ? «Ви ж не давайте себе звати: учителю, – один бо ваш Учитель, ви ж усі брати. Та й отця собі теж не йменуйте на землі: один бо у вас Отець – той, що на небі. Ані наставниками не звіться, один бо ваш Наставник – Христос» (Мт 23, 8-10). Так що, брате Архиєпископе (Митрополите, Патріарше) – благослови реформу!

Петро Гусак

21.10.2007 р.Б.

Я так розумію, що Ви вважаєте себе мирянином у автентичному значенні цього слова, що не має нічого спільного із "світською особою"?
Я теж себе таким вважаю, бо не тільки провід Божого народу не є від "світу цього", а весь цей народ є таким!
І нема чого його мішати з "цим світом", який прямує до погибелі, бо він - Божий Ковчег, що мандрує в життя вічне!

Мар'ян Святослав Качмар.

Петро Гусак написав:грецький літургійний термін «Кир», від якого теж слід відмовитися, – Kyrios, що етимологічно виводиться від імені перського царя Кира Старшого, того самого, з яким воювали античні греки, і дослівно означає Кирового намісника або чиновника. Тому стосування його для означення Бога – блюзнірство.

Дорогий Петре!
(публікую тут думки, які я переслав тобі раніше):

дякую за думки про найменування „мирянин” та споріднені проблеми.
З багатьма деталями я згідний, з деякими ні, а з практичними висновками –
частинно.
1. Згідний я що треба багато попрацювати (головно богословам), щоб усувати
залишки кастового поділу у Церкві.
2. Незгідний, чи можна називати блюзнірством йменування Бога
„Господом-Кіріос-Адонай? – пор. увесь текст Септуагінти й Нового Завіту,
напр., „Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є.” –
Йоан 13:13н.
3. Я б радо бачив виконання Господнього слова в Мт 23:8-10, але ще не бачу
доброї альтернативи, яка висловлювала б пастирське служіння (а якщо є
служіння, то має висловлюватись у звертанні, як не щоденне, ти принаймні
формальне) – назва „брат” не висловлює цього.
Шукаймо далі.

Кодекс канонів східних Церков (кан. №399) подає таке означення мирянина:

Під назвою мирянин у цьому Кодексі маються на увазі вірні, які мають їм властивий і особливий мирський характер і які беруть участь у місії Церкви, хоч живуть у світі, не мають свячення і не належать до чернечого стану.

також кан. 401 говорить:

До мирян передусім належить з власного покликання, займаючись дочасними справами і полагоджуючи їх згідно з Волею Божою, здобувати Царство Боже; і через те в приватному, сімейному і суспільно-політичному житті свідчити про Христа, звіщати про нього іншим, відстоювати справедливі закони у суспільстві і, сяючи вірою, надією і любов'ю, на подобу закваски, сприяти святості світу

Проблемні місця: - "...які мають їм властивий і особливий мирський характер..."
- "...здобувати Царство Боже, займаючись дочасними справами..."

Хоч все тут написано правильно, і вони поділені в своєму серці, але навіщо про це все так часто нагадувати?
Господь дає кожному його дар. Ті дари бувають більші і менші, і це теж правда.
Але вони рівні хоча б в тому, що їх дає один і той самий Господь і кожен може, приймаючи свій дар, зростати в любові і бути щасливим.

Тому я б наголосив на цій спільності дарів вірних, а не на вищості одних над іншими.

Сам по собі термін "мирянин" не має в собі ніякого негативного відтінку, але мимоволі набирає його, як тільки біля нього появляється інший термін "духовенство", який вже у своїй назві резервує для себе духовну сферу, залишаючи мирянинові "світські" в негативному значенні слова справи.... oj-oj

Тому щодо монахів кан. 410 пише:

...відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові...

- і це також правда, але згідно означення любові, яке подає нам сам Ісус Христос:
"ніхто не може полюбити більше, ніж той, хто за своїх друзів життя віддає"
- кожен і в будь-якому стані життя може полюбити "до кінця" навіть "не надто досконалою" любов'ю.
І в тій можливості ми є теж всі рівні.

Суть в тому, на чому ставити наголос.
А на мою думку варто ставити той наголос, яким можна збудувати спільноту Церкви, а не той, який сприяє її поділу,
бо диявол є той, хто розділяє.

Люди, які щасливі в Бозі, єднаються: той, хто щасливий в монашестві чи в священстві завжди зрозуміє і прийме того, хто щасливий у подружжі, бо справжнє щастя всюди спілкується одною мовою, що називається любов.
А ті, хто нещасливі, намагаються бодай доказати собі і навколишнім свою вищість чи важливішість за інших, що кожний раз робить їхні серця ще твердішими і на любов несприйнятливішими. oj-oj

Але невже священик, який клопочеться про будівництво храму для своєї парохії, робить більш духовну справу,
як той одружений мирянин, який клопочеться про всяке добро своєї Домашньої Церкви??

Мені чомусь здається, що ні! Якщо, звичайно, це добрий і свідомий мирянин...

Проблема починається з Павлового 1 Кор 7,34, про "поділеність" жонатого чоловіка, і з цього виводяться згадані канонічні формулювання. Насправді, жонатий, люблячи свою жінку, любить одночасно Бога, і люблячи Бога, любить водночас жінку. і він цілісний. "Бо хто не любить брата свого, якого він бачив, як може він Бога любити, якого не бачив?" (1 Ів 4,20). Інакше прийдемо до іронічно-абсурдного висновку, що "досконалі й неподілені" монахи живуть завдяки тим "недосконалим і поділеним", які їх зачали і виростили. І ціла "досконала" Церква живе за рахунок "поділених", які народжують дітей. Любов до Бога і любов до жінки - різні рівні любові, які не конкурують і не виключають один одного. Поіленість була б лише там, якби хтось любив свою жінку ідолопоклонною любов"ю, "обожая" її. Недавно одна колишня монахиня, що тепер вийшла заміж і виховує сина, у вузькому колі друзів призналася, що аж тепер нарешті зрозуміла, що коли статево спілкується зі своїм чоловіком, то при тому не віддаляється від Бога і не ділиться.
Tolle dualismum platonicum, et tolletur semis epistularum Testamenti Novi.

Петро Гусак

Для Михайла Петровича: Перекладачі Септуагінти і грекомовні автори НЗ користувалися вже усталеним словниковим запасом, однак це не значить, що він був адекватний. Наприклад, Септуагінта "ламає дрова" у перекладі єврейського Руах Елокім (в жіночому роді, як жіноче начало у Божестві) стоїчним "Пневма ту Теу" - в середньому роді, знеособлююче. А єврейське Мальах Ягве: Ягве-Посланець, Друга Особа Божа, там прекладено як "Анґелос ту Теу" - тільки як сотворений, службовий дух ("ангел"). Tак що не заганяймо себе у прокрустове ложе грецької усталеної лексики. Let's think out of the box.

Про неподільність жонахих.

Станове покликання до подружнього життя полягає в тому, що Бог у своєму Промислі запланував об'явитися одній людині через іншу людину потилежної статі. Тому ніколи покликаний до подружжя не зможе настільки повно пізнати Бога у, наприклад, монашестві, ніж у подружжі, до якого він покликаний, бо Господь так запланував!

Про поділення серця.

Поділеним буває кожен, хто клопочеться по справи цього світу (не дбає найперше про Царство Боже), не залежно від стану життя, у якому перебуває: чи то у подружжі, чи то у монашестві, чи то в якому-небудь іншому.

Коротка теза про покликання.

Життя бо у Святому Дусі одне на всіх, і одне на всіх покликання: до життя вічного; тим то і ті, що дійсно за це покликання змагаються, один одного не ганять, сперечаючись, у кого покликання більше.
Вони і творять містичне тіло, що ним є Церква.

2. Для М. Петровича. Звертання: "брате дияконе", "брате єрею", "брате епископе" якраз висловлюють пастирське служіння.

Петре, то все знаєте - parole, parole, parole, як співала Даліда - "слова, слова".
перефразуючи прислів’я, можна сказати що не назва красить людину, а людина назву. якщо ви станете називати єпископа братом, то не обов’язково справи у церкви одразу покращаться.
боротися з надмірною клірікалізацією свідомості варто, але не обов’язково вдаватися до перейменувань.

І ще мені цікаво - ви збираєтесь вважати Духа за жіноче начало у Божестві?

проблема не титулу, не найменування, а радше того, хто те звання носить. дуже гарні думки озвучуєте, тільки, що керує ними, чи виключно пошук правди, чи радше хизування. перепрошую, якщо не правий

Не думаю, що йдеться про хизування.
Тому згадаю тут знану приказку: "Як корабель назвеш, так він і попливе."
Також скажу, що дуже корисним є в свому житті називати речі своїми іменами;
тоді набагато легше знаходити відповіді на життєві запитання, а самому життю набути впорядкованості і почати приносити плоди.
Здається, що з "мирянами" - та сама історія...

Для menix, 2007-11-25 17:04:

Гадаю, Вам відомо, що граматичний рід від самого початку вживання якогось терміну спирається на онтологію, себто на рід реальний? (Це вже пізніше мовні параметри не завжди відповідають онтологічним). Так от: первісний, "найпершіший" термін для означення Святого Духа - єврейське Ruakh Elokim, і у цій мові воно жіночого роду. Всі інші переклади (грецьке ?????? - середнього роду, латинське Spiritus та слов"янське Доухъ - чоловічого роду) пізніші і похідні. До речі, євангелисти, пишучи про вид сходження Святого Духа на Ісуса над Йорданом, вживають грецьке ????????? - в жіночому роді - голубка). Тепер з метафізичної точки зору: Богові не бракує жодної досконалості (добра, позитивної властивості), притаманної також і Його створінням, хоча має Він ряд таких досконалостей не буквально, а ???' ?????? - в найвищому вираженні. Тому і жіночість, як добро, не може бути у Бозі відсутньою - ???' ??????. Цьому відповідають і слова Книги Буття: "На Свій образ створив її, чоловіком і жінкою створив їх" (Бут 1,27).
Перекладачі Септуагінти, переклавши Ruakh Elokim стоїчним ?????? в середньому роді, затерли це жіноче начало у Божестві. А людина, будучи релігійною за своєю природою, відчуває це жіноче начало і тужить за ним. В язичестві через те були придумані богині, а у Християнстві, яке його витіснило, місце "богині" залишилося вакантним, і риси такого "жіночого Божества" перенесли на Богородицю. (Я сам дуже шаную і почитаю Богоматір, але офіційні культи і народні праткики "зашкалюють", поклоняючись їй як богині). Згадайте тепер Солов"йова, Бердяєва, Тейяра де Шардена з їхньою "вічною жіночістю" і інтерпретацією біблійної Софії, - аж до московського "Богородичного центра Церкви параклитов", де Богородицю вважають тотожною Святому Духові, або ж - четвертою Божою Особою (очевидно, що це єресь), і зрозумієте, наскільки необхідним є ортодоксальне, "православне" визнання жіночого начала (чистої досконалості жіночості) у Божестві.

Петро Гусак написав:Інакше прийдемо до іронічно-абсурдного висновку, що "досконалі й неподілені" монахи живуть завдяки тим "недосконалим і поділеним", які їх зачали і виростили. І ціла "досконала" Церква живе за рахунок "поділених", які народжують дітей. Любов до Бога і любов до жінки - різні рівні любові, які не конкурують і не виключають один одного. Поіленість була б лише там, якби хтось любив свою жінку ідолопоклонною любов"ю, "обожая" її.

Петро Гусак

Перекручувати не годиться. Ніде не сказано, що одружені є недосконалішими від неодружених. перед Богом усі одинакові.
Святий Павло у своєму посланні говорить, що є кращим для тих, хто обирає Христа.
"А це я кажу вам самим на пожиток, а не щоб сильце вам накинути, але щоб пристойно й горливо держались ви Господа". (1-е Колр. 7:35)

Петро Гусак написав:Недавно одна колишня монахиня, що тепер вийшла заміж і виховує сина, у вузькому колі друзів призналася, що аж тепер нарешті зрозуміла, що коли статево спілкується зі своїм чоловіком, то при тому не віддаляється від Бога і не ділиться.

Петро Гусак

І як же вона про це вам зізнавалася:-)

YUR, ти... з якої мотивації, взагалі, пишеш на форумі?