Відвідуючи богослужіння в греко-католицьких чи православних храмах, шановний читач мабуть звернув увагу на вживання в богослужбових текстах словосполучення «раб Божий». Дехто слухає його, не задумуючись, хтось навіть гордиться, що може себе так іменувати, а є й такі, що обурюються. Звідки воно походить і чому закріпилося в літургійних текстах візантійської традиції?
Джерел, звідки воно взялося, декілька, і прихильники такого слововжитку можуть вказати передовсім на тексти Святого Письма. Псалмопівець зве себе і молільників так раз-у-раз (див. Псалми 18:1, 19:11, 27:9, 31:16, 34:22, 35:27, 69:17; 36, 78:70, 79:2; 10, 86:2; 4; 16, 89:3; 20; 39; 50, 90:13; 16, 102:14; 28, 105:6; 17; 25; 26; 42, 109:28, 113:1, 116:16, весь Псалом 119, 123:2, 132:10, 134:1, 135:1; 14, 136:22, 143:2; 12, 144:10 – подано за новою нумерацією). Якщо звернемось до текстів Нового Завіту, то побачимо, що Марія зве себе «рабою Господньою» (Лк. 1:38) і сам Ісус Христос говорить притчами, у яких порівнює апостолів та віруючих з рабами (див. Мт. 18:23-35, 20:27, 22:2-14, 24:45-51, 25:14-30, Мр. 10:44, Лк. 12:36-48, 14:15-24, 17: 7-10, 19:12-27, 20:9-16, Йо. 13:16, 15:20. У всіх цих текстах українські переклади Святого Письма Хоменка та Огієнка передають вжите в грецькому оригіналі слово ?????? [раб] як «слуга», або «невільник»).
Іншим джерелом слововжитку «раб Божий» є тогочасні правові відносини. У Візантійській – Східній Римській – імперії діяло (принаймні формально) Римське право, а у ньому був чіткий поділ на personae sui iuris – «осіб свого права», себто вільних, та personae iuri alteris subiectae – «осіб, підлеглих праву іншого», себто рабів. У випадку, коли рабовласник разом зі своїми рабами приймав християнство, він (часто, однак не завжди) відпускав їх на волю, і вони звали себе тоді «рабами Божими» на означення того, що вони вільні, що вже більше не є рабами людськими.
Однак існувала ще одна тогочасна суспільна дійсність, яка на мою думку, найсильніше вплинула на закріплення цього словосполучення в літургійних текстах. Відомо, що колись єдина Римська імперія поділилася на Західну і Східну таким чином, що до Східної відійшли ті території, на яких панівною була культура еллінізму – тої греко-азійської суміші, яка виникла внаслідок завоювання Азії Олександром Македонським. Азійські ж держави, які Олександр завоював, були типовими східними деспотіями, «тоталітарними пірамідами», як би ми їх назвали сьогодні, – системами рабів і «сатрапів», де підлеглі кожного «сатрапа» були його рабами, а сам він, у свою чергу, був рабом вищого «сатрапа», і так до самого верху: в кінцевому рахунку всі були рабами царя чи фараона (напрошується порівняння з «царственним мордобитієм» з поеми Тараса Шевченка «Сон»). Ця тоталітарна ментальність була живучою у Візантійській імперії протягом всього її існування і продовжує жити у «ІІІ-му Римі» – Московії, як «спадкоємиці» Візантії, та на всіх територіях, які так чи інакше були втягнені у візантійську «культурну орбіту». Не зважаючи на Римське право, фактично не-рабом був хіба що імператор, але й він, прийнявши християнство, визнавав над собою владу Бога, а оскільки у такій культурній атмосфері панував неусвідомлений «кесароморфізм» по відношенню до Бога (Бога розуміли як «верховного кесаря»), то визнати владу Бога над собою імператор міг, називаючи себе «рабом Божим». І те, що в цих суспільних відносинах всі християни почали звати себе «рабами Божими», було для них «честю», тому що зрівнювало їх перед Богом з імператором.
Однак тут виринає запитання: чи виправданий такий слововжиток в наш час? І ще глибше: чи був він виправданий протягом усієї новозавітньої історії? На перший погляд, беручи до уваги такі численні біблійні підтвердження та «східнохристиянську» традицію, відповідь мала би бути ствердною. Однак такий підхід надто спрощений, тому що не бере до уваги деяких якраз біблійних нюансів. Наприклад, Євангелія від Луки зве Адама не рабом, а сином Божим (див.: Лк. 3:38), що вказує на те, що «спочатку не було так» (пор.: Мт. 19:8), та й не могло бути, бо творячи людину «на свій образ» (Бут. 2:27), Бог створив її вільною, як вільний Він Сам. Не могло бути, бо творення рабів суперечило б Його любові і доброті. Богові й не потрібно було рабів: його велич і слава безмежні, а це значить, що Він не потребує зовнішнього служіння чи прослави. Щойно згрішивши, людина втратила свою свободу, ставши «рабом гріха» (Йо. 8:34), і Бог у своєму милосерді – у значенні поступових кроків Божої педагогіки – виводить людину з-під рабства гріха, ставлячи її під рабство Собі шляхом встановлення Закону. Саме тому всі люди старозавітньої традиції – від Мойсея і до Богородиці та апостолів включно – слушно звали себе «рабами Божими». З тієї причини, та використовуючи зрозумілі тодішнім людям тогочасні рабовласницькі супільні відносини, Ісус Христос вживає поняття «раб» у притчах. Однак перед своїми страстями Ісус Христос говорить апостолам: «Тож рабами вже не називатиму вас: раб не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все Я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15:15). Святий Павло блискуче ілюструє це новозавітнє визволення у своєму Посланні до Галатів (тут я настійливо раджу читачеві відкрити Святе Письмо і прочитати 3-ю і 4-ту главу з Послання до Галатів): «...два завіти; один з гори Синаю, що рабів родить, ...А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам. ... Отак, брати, ми сини не рабині, а вільної» (Гал. 4:24-31). «Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гал. 4:7).
Що ж Візантійська літургійна традиція? Схоже, що вона, по-перше, застрягла у Старому Завіті, цілковито ігноруючи як слова Ісуса Христа перед Тайною Вечерею (див.: Йо. 15:15), так і Послання святого апостола Павла до Галатів. (Цікаво, що християни перших століть – до «одержавлення» християнства у 313 році – чітко розуміли різницю між старозавітнім рабством та новозавітньою свободою. Наприклад, найдревніша форма літургії, що збереглася – Божественна Літургія св. Якова – вживає слово «раб» тільки у словосполученні «раб гріха», а окрім цього – жодних «рабів»!). По-друге, Візантійська літургійна традиція таким чином штучно підтримує вже – Богу дякувати! – відмерлу в цивілізованому світі тоталітарно-рабську «восточну» – візантійську й азійську водночас – ментальність, що має свій вплив і на суспільні відносини. Тому що той, хто вважає себе «рабом Божим», має, по-перше, спотворене уявлення про Бога і Його Отцівство та про належний стосунок людини до Бога – богосинівство, – а по-друге, він є рабом в принципі, «рабом за природою», як би його назвав Арістотель. Звідси – один крок до рабства людям: керівництву підприємства, віськовому чи міліцейському командуванню, владі, церковній єрархії та клирові... Ми, нажаль, маємо аж занадто доказів цього на всьому евразійському просторі – тому просторі, де розповсюджена Візантійська літургійна традиція... Та й самі богослужіння звучать гротескно: не встигла людина народитися, як її хрестять рабом, вінчають рабом, при кожному Святому Причасті не перестають нагадувати, що вона – раб, і, врешті, уміщають на цвинтарі – рабом та моляться за упокій душі – теж раба. Тому, поки літургісти зроблять якісь зміни, я би радив тим справді християнським батькам, які не бажають, щоби їхню дитину хрестили рабом (це ж треба було додуматися, щоби внести поняття «раб» у саму формулу таїнства Хрещення!), хрестити свою дитину самим за римо-католицькою формулою: «Іване (Петре, Софіє...), я хрещу тебе в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!». Таке Хрещення буде важне, тому що кожен християнин має право охрестити, а оскільки Православні і тим паче Греко-Католицька Церкви визнають чинність римо-католицького таїнства Хрещення, то і сама наведена мною формула є чинною. Після цього можна довершити обряд вже в храмі. Важче що-небудь порадити стосовно таїнств Подружжя та Евхаристії... А до літургістів та єрархії Церков Візантійської традиції звертаюся із закликом: очистьте зі своїх літургійних практик застаріле (бо старозавітнє) та принизливе для людської гідності (бо візантійсько-азійсько-деспотичне) «раболєпіє», ведучи вірних кожною йотою богослужбових текстів від рабства до богосинівства!

Петро Гусак

http://www.krotov.info/1/1/1/3_01_zar.htm
РАБ БОЖИЙ
Для большинства современных людей хуже «страха Божия» только выражение «раб Божий». Мы ценим свободу — а православные беспрестанно кланяются, называют себя «рабами Божиими», у них сплошные догматы, духовные отцы, а вместо героев у них сплошные угодники. Это ли не рабство? Назваться «рабом Божиим» — разве не означает, что верующие выбирали между свободой и рабством — и выбрали рабство Богу, хотя могли оставаться свободными людьми. Но верующий ведь не наедине с Богом — он открывает для себя Бога, но и ближних не закрывает. Мы выбираем не между свободой от Бога и рабством Богу, а между рабством людям и рабством Богу, между людьми и Богом. Более того: даже не о себе, а о других важнее научиться говорить: «раб Божий». Кто видит в другом раба Божьего, тот не будет ближним повелевать, как своим рабом, судить — как собственного холопа, яриться на него, как на своего слугу. «Кто ты, осуждающий чужого раба? Перед своим Господом стоит он или падает. И будет восставлен: ибо силен Бог восставить его» (Рим 14,4).
Сказать «раб Божий» означает унизить не ближнего перед собою, а себя перед ближним, означает отказаться от прав на другого, уважать его автономность, сообщаться с ним лишь через Бога. Когда мы освоимся в положении рабов, тогда мы можем начать восхождение к положению наемника — а после того, к богосыновству. Но ощущение себя рабом Божиим не исчезнет, но опустится в глубину души, станет фундаментом, на котором только и можно говорить об усыновлении Отцу Небесному. И когда о святых мы говорим: «угодники Божии», это прежде всего означает, что они не угождали людям, были свободными людьми, не лизоблюдами и льстецами. Это и вдохновляет — не в том смысле, что помогает избрать какое-то особо возвышенное занятие, а в том, что самое низкое и рабское по видимости занятие делает Богослужением.
Мы называем себя «рабами Божиими». Но Христос прямо сказал, что мы не рабы, а дети Божии. Дело не в Боге, а в человеке. Когда мы приближаемся к невысокой двери, мы можем умом знать, что пройдем спокойно и между нашей макушкой и притолокой останется добрых пять сантиметров — но мы все равно не выдержим и обязательно согнемся на всякий случай из страха удариться — так что со стороны это будет даже немного смешно. Так и дети Божии, называя себя рабами, как бы перестраховываются, наклоняются, когда наклоняться, в общем-то, нужды нет: Бог достаточно высоко, мы об Него не стукнемся. Но есть ещё и невидимая часть человека — гордыня. Она настолько выше (точнее, длиннее) наших собственных ушей и макушки, что действительно необходимо глубоко поклониться, назвать себя рабом, чтобы гордыня наша не ударилась о Божье величие. По той же самой причине мы продолжаем называть своих друзей земных отцами и учителями, пусть даже Иисус это прямо запретил — чтобы вытравить немножечко из себя хамство. Господь, правда, обращается к нам как к воспитанным людям — но это потому, что Он Сам воспитанный человек. Мы обязаны верить всему, что Писание говорит о Боге, но обязаны учитывать и деликатность Бога, когда Он говорит о нас. Мы называем себя рабами Божиими, чтобы помнить: не мы Его избрали своим Господом, а Он нас завоевал и спас. Я — раб Божий, и это означает, что ни один человек не властен более надо мной. Другой — раб Божий, и это означает, что ни один человек не подвластен более мне, но лишь Богу.
Многие люди возмущаются выражением "раб Божий" как унижающим человеческое достоинство. Многим это выражение нравится, и, к сожалению, эти люди идут в религию именно для того, чтобы стать "рабами Божиими" и других ими сделать. Между тем, недостаточно заменить это выражение на "слуга Божий", "сын Божий", "дитя Божие", чтобы всё стало хорошо. Во-первых, есть ещё достоинство Божие. Во-вторых и главных, достоинство - не главное в жизни. Достоинство вообще не есть жизнь. Можно быть достойным сыном и при этом годами не разговаривать с отцом. Во всяком случае, таково традиционное общество: в нём достоинство определяется положением, принадлежностью. "Достойно" покланяться Богу. А говорить с Богом - не обязательно. "Достойно" принадлежать Богу, быть Божиим двадцать четыре часа в сутки. Но ведь это не достоинство человека, а достоинство топора, дуба или одуванчика. Этим достоинство ни сыт, ни жив не будешь. Это бесчеловечный взгляд на человека, унижающий Бога. Как будто Бог сотворил людей, чтобы мы Ему "принадлежали"! Наверное, на каких-то ступенях религиозной жизни это большой шаг вперёд - увидеть жизнь с Богом как вечное предстояние перед престолом небесного царя. Лучше так, чем материалистические представления о рае как вечном наслаждении временными благами. Только хорошо бы на первом шаге не задерживаться. Ваза стоит на столе, ваза принадлежит мне двадцать четыре часа в сутки - и что за радость от этого и мне, и вазе? Человек же - не ваза, он одушевлённое существо. Он не может и не должен "принадлежать". В этом ложь бесчеловечной, фанатичной религиозности, которая видит смысл веры в "самоотдаче", "самопожертвовании", в том, чтобы "принадлежать". Это такая же подмена "быть", как в самом обычном материализме. Только в материализме "быть" подменяют на "иметь" - иметь самому, а в религии "быть" подменяют на "принадлежать" - пусть Бог меня "имеет". Такой религиозности не нужен живой Бог, Который любит, нуждается в любви, доступен для любви. Такой религиозности не нужен и человек, ей достаточно робота. Такая религиозность и вызывает справедливое отвращение у современного мира - бездушная, механическая, кристаллическая, ледяная. И не верующие виноваты - многие неверующие именно такой религии со льдом жаждут, ищут, находят, а если не находят, то сами сочиняют или инфицируют уже имеющиеся религии.

Думаю цей текст о.Якова Кротова трохи внесе ясність у словосполучення "раб Божий". Не знаю яким текстом Літургії св.Якова Ви, п.Петре, користувались, але церковнословянський текст принаймні 8 разів використовує термін "раб Божий" і лише один раз "раб гріха" і то як протиставлення "щоб не явитись рабом гріха, але рабом Твоїм". І саме добровільне "рабство" Богові перешкоджає нам бути рабом людей і можна сказати визволяє нас від рабства людей чи чого іншого. Я особисто гордий тим, що можу називатись рабом Божим, бо ця назва підкреслює, можна сказати, мою приналежність Богові. І дуже добре говорить наша формула хрещення: Хрещається раб Божий, бо не мною, а Богом хрещається і не для мене, а для Бога хрещається, щоб від цього моменту і надалі належати Йому і "работати Господеві со страхом і радуватися с трепетом", бо така людина є блаженною.
До речі в античності існувало не лише примусове, а й добровільне рабство і саме про таке йдеться тут, коли говориться про Бога і Його рабів. Бог і в Старому Завіті нікого не поневолював, але кликав рабів Своїх Авраама і сімени його. Так шо тут все в порядку з рабами Божими.
А поза тим, хоч я страшно не люблю про це говорити, не доросли ми ще до Синів Божих, бо, ніде правди діти, часто все ще віддаємося в рабство гріхові, хоч онтологічно вже є синами через хрещення. Так шо я все таки краще таки себе до рабів Божих залучатиму.

А ким же ж, як не рабом, можемо себе вважати перед Богом!?.
Дітьми?.. Дітьми були у Раю, допоки не прийняли лукаваго. Лукавство -- й по сей день!!
Чи може ні? laugh laugh laugh

Отже, лукаві й нікчемні раби!

Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були! (Луки 17:10)

Пане Юре, а от лукавство тут зовсім ні до чого. Літургійна традиція вчить нас бути рабами Божими, і рабами добрими. Не треба надавати словосполученню "раб Божий" негативного відтінку. Через хрещення ми з рабів лукавого стаємо рабами Божими. І нікчемність тут теж ні до чого. Є певне достоїство Боже в світлі якого рабство не є нікчемністю, але почесним званням, яке до речі собі заслужити треба.

Nykodym написав:По той же самой причине мы продолжаем называть своих друзей земных отцами и учителями, пусть даже Иисус это прямо запретил

1. No comments.

2. Браття (особливо Ви, брате Никодим), дуже прошу: перш ніж когось цитувати, обдумайте, ЩО він пише. Кротов говорить єресь і майже богохульство та допускається важкої підміни понять в разглагольствованиях про "достоинство" і "самоотдачу" Богові в релігії. Аргументи типу autos epha - самъ Кротовъ сказалъ - тут не проходять.

Аргументація на користь вислову "раб Божий" - не що інше, як захист проєкції рабовласницьких суспільних відносин на стосунки Бога і людини: типова візантійська "родзинка", така сама, як і кесароморфізм - розуміння Бога на образ і подобу візантійського кесаря.

п.Петре, Кротов не говорить єресі, бо єрессю є щось, що суперечить науці Церкви, а Церква, як відомо, від часів Павла, як мінімум допускала назву когось з людей як отцями, так і учителями(1Кор 4.15-16;Дії 13.1;Рим 12.7). Більше того кваліфікувала стан учительства як дар Святого Духа(1Кор 12.28;Еф 4.11). Так що спочатку розбираємся з Святим Письмом в його цілості, досліджуєм традицію в всій її глибині, а вже потім критикуєм її і обвинувачуємо когось в єресі. Щодо цитування Кротова, то форум, на щастя, є майданчиком для спілкування, а не ex kathedra Ватикану, Москви ітд. тому думками обмінюватись можна.

Nykodym написав:Пане Юре, а от лукавство тут зовсім ні до чого. Літургійна традиція вчить нас бути рабами Божими, і рабами добрими. Не треба надавати словосполученню "раб Божий" негативного відтінку. Через хрещення ми з рабів лукавого стаємо рабами Божими.

Та не надаю я ніяких відтінків. Рабами стали через те, що втратили СИНІВСТВО. Тож зостається бути добрими рабами Божими, а не злими лукавими [Притча про таланти], аби це синівство осягнути наново.
Остаточне звільнення від рабства, відбудеться після нашої фізичної смерти.

А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! (1-е Кор. 15:54)

Nykodym написав:І нікчемність тут теж ні до чого. Є певне достоїство Боже в світлі якого рабство не є нікчемністю, але почесним званням, яке до речі собі заслужити треба.

Не знаю, Nykodymе, про які достоїнства балакаєте. Читайте Святу Євангелію, там все написано.
Достоїнство Боже -- в малості.

Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. (Матвія 20:26)
Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. (Марка 10:43)
Але не так ви: хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник як службовець. (Луки 22:26)

І на рахунок нікчемності і як відноситися до власних заслуг теж сказано.

Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були! (Луки 17:10)

Стверджуючи, що Кротов говорить єресь, богохульство та допускається важкої підміни понять, я мав на увазі цей уривок:

Nykodym написав:достоинство - не главное в жизни. Достоинство вообще не есть жизнь. Можно быть достойным сыном и при этом годами не разговаривать с отцом. Во всяком случае, таково традиционное общество: в нём достоинство определяется положением, принадлежностью. "Достойно" покланяться Богу. А говорить с Богом - не обязательно. "Достойно" принадлежать Богу, быть Божиим двадцать четыре часа в сутки. Но ведь это не достоинство человека, а достоинство топора, дуба или одуванчика. Этим достоинство ни сыт, ни жив не будешь. Это бесчеловечный взгляд на человека, унижающий Бога. Как будто Бог сотворил людей, чтобы мы Ему "принадлежали"! Наверное, на каких-то ступенях религиозной жизни это большой шаг вперёд - увидеть жизнь с Богом как вечное предстояние перед престолом небесного царя. Лучше так, чем материалистические представления о рае как вечном наслаждении временными благами. Только хорошо бы на первом шаге не задерживаться. Ваза стоит на столе, ваза принадлежит мне двадцать четыре часа в сутки - и что за радость от этого и мне, и вазе? Человек же - не ваза, он одушевлённое существо. Он не может и не должен "принадлежать". В этом ложь бесчеловечной, фанатичной религиозности, которая видит смысл веры в "самоотдаче", "самопожертвовании", в том, чтобы "принадлежать". Это такая же подмена "быть", как в самом обычном материализме. Только в материализме "быть" подменяют на "иметь" - иметь самому, а в религии "быть" подменяют на "принадлежать" - пусть Бог меня "имеет". Такой религиозности не нужен живой Бог, Который любит, нуждается в любви, доступен для любви. Такой религиозности не нужен и человек, ей достаточно робота. Такая религиозность и вызывает справедливое отвращение у современного мира - бездушная, механическая, кристаллическая, ледяная. И не верующие виноваты - многие неверующие именно такой религии со льдом жаждут, ищут, находят, а если не находят, то сами сочиняют или инфицируют уже имеющиеся религии.

Петро Гусак написав:Стверджуючи, що Кротов говорить єресь, богохульство та допускається важкої підміни понять, я мав на увазі цей уривок:

Nykodym написав:Как будто Бог сотворил людей, чтобы мы Ему "принадлежали"!

Так і є, відверта кротівська єресь й очевидно тотальне нерозуміння.

Бог сотворив людину для Себе і дав її свободу у виборі. Бо лише з власної волі (не з під нагайки) осягається Божа досконалість.
Мета християнина -- перебувати у Бозі.

1025
Жить на небесах - это "быть со Христом". Избранные живут "в Нем", но они там сохраняют и, более того, обретают свой истинную самость, свое собственное имя http://www.krotov.info/acts/20/2vatican/1020.html

Треба трошки повчити богословя перш ніж дискутувати на богословські теми. Проти якої догми Церкви виступає Кротов? Прошу мені пояснити.

http://iriney.ru/sects/krotov/002.htm
http://iriney.ru/sects/krotov/001.htm
Ви про цього Кротова?

Nykodym написав:Треба трошки повчити богословя перш ніж дискутувати на богословські теми.

Трошки, для Божого Слова, не годиться. Потрібна впевненість, котра приходить безпосередньо від учителя.
не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити (Матвія 10:19)

Nykodym написав:Проти якої догми Церкви виступає Кротов? Прошу мені пояснити.

Пояснюю.
Вище був наведений уривок з Кротова, де автор розмірковуючи про достоїнства людини, каже, що Богом сотворена людина, не для того, аби Йому Богові належати.

Как будто Бог сотворил людей, чтобы мы Ему "принадлежали"!

Церква ж учить, що Бог сотворив людину саме для того, що б ми Йому належали, задля Своєї Божої слави (для людини, її становлення, сотворений Богом світ).

То ж твердження Кротова у наведеному уривку, абсолютно неприпустимі для Христової віри, й викликають завідомо негативну реакцію у тих, кому близьке Слово.

І де ж то Церква вчить таке, що Бог нас сотворив, щоб ми йому належали. Я успішно закінчив богословську вищу освіту і щось такого я не зустрічав у навчанні Церкви. Не знаю жодного собору котрий би таку догму проголосив. Церква вчить, що Бог сотворив людину з Власної волі і з Власної любові і створив її як вільну істоту, котра належить сама собі і може з власної непримушеної Богом волі любити і прославляти Його, дякуючи за своє існуваня. А Ви, пане Юре, де таке вичитали? Чи Вам це безпосередньо учитель в видінії відкрив?
До речі юрисдикційно о Яков Кротов належить до Української Автокефальної Православної Церкви:
http://ru.wikipedia.org/wiki/Кротов,_Яков_Гавриилович
і його богословською бібліотечкою і архівом користуються багато освічених людей:
http://www.krotov.info/

цілковито підтримую Никодима.ninja