Коли чуєш різноманітні аргументи на захист абортів, мовляв, це право жінки – вирішувати, чи народжувати свою дитину, чи ні, право жінки розпоряджатися власним тілом і т. д.; врешті, вислови на кшталт: «Плід у лоні матері не є людиною, це – згусток клітин або тваринний організм», поступово приходиш до висновку, що людина сама до цього не могла додуматися. Це ж крайнє безумство – вбивати власних дітей, знищуючи цим самим себе у них, обриваючи продовження свого життя у своїх дітях і таким чином чинячи своє існування неплідним та позбавленим сенсу, та ще й при цьому захищати це самознищення як своє право, чи навіть зараховувати його до «прав людини»! (Сказане стосується не лише прямих абортів, а й усіх тих засобів, які маскуються під назвою «контрацепція», однак мають абортивну дію, а також і контрацепції як такої, тому що й вона спрямована проти зачаття нової людини, а значить – сприяє винищенню й вимиранню людського роду; її завданням є діяти так, щоб людей не було). Не могла людина до цього додуматися, тому що такі дії можуть бути породженням тільки спотвореного, безнадійно хворого розуму, який сам по собі не міг так захворіти, і ми даремно шукатимемо причину цієї страшної недуги в людській фізіології чи серед речей чуттєвого світу. Висновок напрошується тільки один: людський розум став таким завдяки сторонньому впливові злобної істоти, що могутніша від людини та заволоділа її психікою і духовністю. «Кій біс нам мисль січет?», – писав ще Григорій Сковорода, і його слова знаходять своє підтвердження на сторінках Священного Писання. Ворожнеча диявола проти людського роду червоною ниткою проходить через усе Священне Писання, від Книги Буття і до Одкровення.
Спробуймо проаналізувати. «Я покладу ворожнечу між тобою та жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту». (Бут 3,15). Бог кладе виразну ворожнечу між людським потомством та дияволом, однак започаткував її не Бог, а диявол, звівши наших прародичів (див.: Бут 3, 1-13). Започаткував, бо не міг стерпіти того, що існують істоти, створені на образ так ненависного йому Бога. І ворожнеча диявола проти людських нащадків спрямовується в першу чергу проти самого їх існування, тому що воно є основним, фундаментальним Божим даром, який уможливлює всі інші дари та благодаті. Якщо люди не існуватимуть, не буде кому отримувати всі інші дари, а з іншого боку, знищуючи дар існування – життя, диявол намагається таким чином заперечити його Подателя – Бога як джерело всього життя і буття. І в цьому своєму намаганні диявол знаходить собі союзників з-поміж самих людей! Так, наприклад, діяв єгипетський фараон, який у Священному Писанні є образом диявола: «Як помагатимете єврейкам, то придивляйтеся коли родять: як син – убивайте... Усякого сина, що вродиться в євреїв, кидайте в річку...» (Вих 1, 16; 22).
Торгаші-фінікійці, через те, що істинний Бог Ель (порівняй імена: Міха-Ель, Рафа-Ель, Емману-Ель...) був на їхню думку занадто трансцендентним і недосяжним, придумали собі «доступнішого» Ваала, з яким можна було домовитися по формулі: «Ти – мені, я – тобі». Однак «собі» Ваал, а властиво диявол у його образі, жадав не чогось іншого, а жертвоприношень у вигляді спалення дітей: «Вони спорудили узвишшя на честь Ваала, щоб палити вогнем своїх синів як всепалення Ваалові» (Єр 19,5).
Подібне чинили й автохтонні племена обох Америк – ольмеки, які для задобрення темних сил «виймали» дітей з лона матері незадовго перед пологами й розчленовували їх над головою дерев’яної статуї, що уособлювала ту чи іншу темну силу (себто диявола), так, що кров дитини стікала по статуї. Археологи віднаходять тепер ці статуї, а біля них – сотні принесених таким чином у жертву дітей. (До речі, тепер є наукові дані про тодішні трансатлантичні контакти єгиптян та фінікійців з американським континентом, тому можна припускати, що цей дітовбивчий ваалізм/сатанізм був для них спільним).
Новозавітній Ірод, який теж слугує в Євангелії образом диявола, вбиває дітей: «Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити. ... Ірод ... розлютився вельми й послав повбивати у Вифлеємі й по всій його окрузі всіх дітей, що мали менше, ніж два роки... Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія: “В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішити, бо їх немає”». (Мт. 2, 13; 16-18).
Єрусалимські жінки, бачучи, як Ісус Христос іде на Голгофу, плачуть за Ним, однак Ісус каже їм, над чим потрібно плакати, пророкуючи про наші часи: «Дочки єрусалимські, не плачте надо мною, а плачте над собою і над вашими дітьми! Бо ось настануть дні, коли скажуть: Щасливі неплідні та й лона, що не родили і груди, що не годували». (Лк 23, 28-29). Це – пророцтво про породжену дияволом сучасну «культуру смерті», де вважається модним та «інтелігентним» не годувати грудьми, не мати дітей взагаді або мати їх якнайменше, натомість багатодітність вважається простацтвом і «зацофаністю». Сьогодні диявол знайшов собі союзників в особах лікарів-аборціоністів, законодавців, які легалізують аборти, цинічних чи зневірених жінок, які йдуть на вбивство власних дітей, здегенерованих чоловіків, які посилають своїх жінок та дівчат на аборт... Залишається тільки очікувати сповнення другої частини Христових слів: «Тоді почнуть вони горам казати: Впадьте на нас! – і горбам: Покрийте нас!» (Лк 23, 30).
І, врешті, в Одкровенні св. Івана Богослова читаємо: «От – великий дракон червоний, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його – сім діядем; ... І дракон стоїть перед жінкою, яка має родити, щоб, коли народить, дитя її пожерти». (Одкр 12, 3-4). Гадаю, що знавці Священного Писання могли б знайти й більше цитат з подібним змістом, однак цих – ключових – достатньо, щоби нарешті збагнути: війна диявола проти людського роду йде не на жарт. Мета цієї війни – повне і цілковите знищення людей вже тут на землі, і перспектива «другої смерті» (Одкр 20, 14) в потойбіччі. І для тих людей, котрі співпрацюватимуть з дияволом у знищенні себе самих шляхом свідомих абортів, перспектива «другої смерті» вимальовується цілком реально. Отож очистьмося від диявольського затьмарення розуму шляхом навернення до Христа! Зрозуміймо, що Він – Податель кожного людського життя від моменту зачаття. Збагнімо, що життя людини – це Його чудовий дар, і якщо вже Бог це життя дав, то дасть і все решту, чого це людське життя на землі потребує... «Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас» (Як 4,7).

Відгукнувшись на ініціативу Президента України Віктора Ющенка оголосити 2006 рік Роком захисту прав дитини, глави Християнських Церков та конфесій України проголосили його Роком дитини та захисту її духовного світу.
Тому ми, учасники Всеукраїнської Конференції “Аборт: заперечення права на життя”, що відбулася в грудні 2005 року в Українському Домі в Києві за участю Академії Медичних Наук України, Українського Католицького Університету та Всеукраїнського Благодійного фонду “За гідність людини”, представляємо Вашій увазі Звернення, яке є кінцевим документом, що його випрацював оргкомітет Конференції за дорученням її учасників:


ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ
учасників Всеукраїнської Конференції
“Аборт: заперечення права на життя” (Київ, грудень 2005 р.)
до Президента, Парламенту та Уряду України


Шановний пане Президенте,
Шановні Народні Депутати,
Шановні Міністри,


Ми, учасники Всеукраїнської Конференції “Аборт: заперечення права на життя”, звертаємося до Вас з вимогою, у Рік дитини та захисту її духовного світу зупинити найбільший та найганебніший в історії геноцид народу України та на законодавчому рівні заборонити вбивство людей на стадії їхнього внутрішньоутробного розвитку, яке легалізоване під евфемізмом “добровільне штучне переривання вагітності”. Для такого рішення ми наводимо обґрунтовані наукові підстави (див. Додаток).

У 60-і роковини Нюрнберзького процесу, який засудив злочини проти людства, зробіть історичний, вирішальний крок: змініть злочинне законодавство і захистіть життя ненароджених людей – громадян України! Адже право народитися є безумовною підставою для всіх подальших прав дитини: без ґарантування цього права не може бути мови про всі інші права. Тому, якщо вбивство зачатих, але ще не народжених дітей й надалі буде легальним та безкарним, то ініціатива Президента України не досягне мети, саме відзначання Року дитини та захисту її духовного світу стане лицемірством, а Ви втратите шанс увійти в історію як автори епохального гуманного рішення!

Учасники конференції “Аборт: заперечення права на життя”

Додаток

ПІДСТАВИ
для заборони абортів в Україні на законодавчому рівні

Згідно з даними біології, життя людини починається з моменту злиття мембран статевих клітин її батьків. Вона є людиною – індивідуальною і неповторною – на кожному етапі внутрішньоутробного розвитку, вже маючи в зачатковій формі всі властивості дорослої особи. Тому не існує принципової різниці між вбивством ще не народженої та вбивством вже народженої людини.
Згідно з даними медицини (зокрема, результатами ультразвукових досліджень та внутрішньоутробних оптичних зйомок), дитина, яку абортують, зазнає таких самих страждань, як і доросла людина, яку тортурами доводять до смерті. Окрім того, аборти мають згубні наслідки для психологічного і фізичного здоров’я всіх задіяних в них осіб (постабортний синдром у матерів, членів їхніх сімей та лікарів, які проводять аборти, втрата репродуктивної здатності, інфекції, смертність жінок під час і після абортів, синдром вцілілих від аборту в дітей, які народжені до чи після абортування їхніх братів і сестер…). При наявному в Україні стані речей ці наслідки вже поширилися на все суспільство. 1 млн. подружніх пар в Україні неплідні, з них 868 тисяч – через неплідність жінки. Причиною жіночої неплідності у 80 % випадків є аборт.
З позиції медичної етики аборт є оскверненням та спотворенням високого покликання лікаря, завдання якого – лікувати і рятувати життя людини, а не нищити його прямим втручанням.
З позиції філософської антропології людина є особою, тобто істотою, яка наділена розумом, почуттями та свобідною волею, істотою, що здатна свідомо здійснювати своє буття, “володіти собою” та визначати своє свобідне ставлення до себе та до всього іншого. Через те вона посідає незрівнянну гідність та недоторканні, непорушні права. Особа настільки радикально відрізняється від всього неособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, що не було нею від початку. Отже, якщо доросла актуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від зачаття, і вже від цього моменту їй притаманна специфічно особова гідність та недоторканні основні права – точно такі, які притаманні дорослій людині. Саме тому особа посідає недоторканне право на життя – від початку свого існування і до його природного (біологічного) закінчення.
Згідно з даними демографії (дані від Держкомітету статистики за першу половину 2005 р.) лише з січня по липень поточного року народ України зменшився на 230 тис. осіб. В жодній з областей України не зафіксовано переваги народжуваності над смертністю. В багатьох областях число смертей перевищує кількість народжень майже утричі. За останніх 12 років населення України зменшилося на 5 млн. осіб (з 52 млн. до 47 млн.). Якщо така демографічна динаміка триватиме, то через кількадесят років народ України складатиметься переважно з іммігрантів – вихідців з Азії. І основною причиною таких невтішних демографічних тенденцій є легальні аборти.
З погляду історії: Якщо від моменту легалізації абортів Микитою Хрущовим у 1955 році і дотепер (кінець 2005 р.) число абортів в УРСР та в незалежній Україні сягало в середньому від 400 до 900 тисяч на рік, то за останні 50 років народ України втратив в середньому тридцять два з половиною мільйони своїх громадян, що утричі перевищує число жертв голодомору, пам’ять про який Україна цьогоріч звершувала особливо скорботно й врочисто.
З позиції економічної теорії та національної безпеки довготривалий та стабільний ріст економічних показників можливий лише там, де є додатній демографічний приріст: ріст виробництва і добробут залежать від народження дітей. Це майбутні молоді працівники, зміна на робочих місцях людей пенсійного віку, сплати в пенсійний фонд, соціальне забезпечення... Україна лише тоді зможе стати економічною потугою світового значення та невтралізувати геґемоністські впливи наддержав, коли відмовиться від легального вбивства дітей в лонах матерів. Інакше їй гарантований статус другорядної держави та економічна стагнація.
З погляду теорії права легальне проведення абортів є узаконеним запереченням права на життя – першого й засадничого з усіх основних й невідчужуваних прав людини; звуженням гарантованого Конституцією України “права кожної людини на життя” (див. стаття 27 Конституції України). Тому аборт слід прирівняти до злочину людиновбивства – зі всіма наслідками у вигляді покарань, передбачених Кримінальним Кодексом, до якого слід внести відповідні зміни.
З погляду політичної теорії завданням держави є дбати про спільне добро своїх громадян та боротися зі злом, не зважаючи на ступінь його поширення. Якщо держава погоджується зі злом та легалізує його тому, що через його поширення неспроможна з ним боротися, то вона ототожнює себе з цим злом, стає на його бік і, відповідно, втрачає свій сенс буття державою, перетворюючись у злочинне формування.
З погляду культури цивілізація, у якій дозволено легальне та безкарне вбивство ненароджених дітей заради вирішення проблем вже народжених людей, стає “цивілізацією смерті”, де цей злочин стає елементом псевдокультури та перестає вражати. Тоді така “цивілізація смерті” починає ставити на “конвеєр смерті” все нові соціальні групи людей – хворих, старих, представників інших рас та національностей...
З точки зору релігії людина отримує безсмертну душу в момент зачаття, тобто, від моменту зачаття в лоні матері росте і розвивається людська особа, знищення якої шляхом аборту рівнозначне смертельному гріху умисного вбивства вже народженої людини. Закон, який надає “право” одним відбирати життя в інших, скеровує громадян на порушення Божої заповіді: “Не вбивай!”. Держава, яка видає такий закон, позбавляє себе Божого благословення.

У 2005-му, ті до кого було скероване наведене звернення, відреагували на нього могильною мовчанкою. Причин декілька: 1. властьімущі самі в постабортному синдромі; 2. аборти - то ціла мафіозна індустрія, там крутяться великі й брудні гроші, і зачепити це - все одно, що палицю в осине гніздо засунути. Не кожен політик почувається в силах боротися з мафією; 3. властьімущі банально дбають про збереження свого електорату, а коли більшість електорату робить аборти або в постабортному синдромі...; 4. Хочуть в ЄС, а гнила Європа наполягає на праві на аборт. 5. "Після нас - хоч потоп". І т.д.
Що робити? Діяти по всіх напрямках. Організовувати юристів, готових змінювати злочинні законодавчі формулювання. Проводити публічні акції, привертати увагу ЗМІ, робити аборти політичною і соціальною темою, про яку говорять. Робити їх незручною темою для медиків. Розділити абортарії і гінекології, вилучити аборт з переліку гінекологічних операцій. За словами академіка Кундієва, аборціоністи повинні бути ізгоями в лікарському світі. Євангелізувати духовенство укр. Церков, щоб воно стало за життя. І - молитися! Ібо, "ність ваша брань ко крови і плоти, а ко духовом злоби поднебесним". Без Божої допомоги людям самим з цим не впоратися.

Лiнки:

http://www.noabort.org.ua

http://ruh-za-zhyttia.org.ua

http://www.aborty.org/

Є вихід з ситуації. Єдиний віріант - попри пост-модерне світобачення ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНИТИ аборти і створити норми законодавчої регламентації відповідальності за такі дії. Теоретично можна, але ж у Польщі, Ірландії, Аргентині та Бразилії можна і практично...

Биківня і сучасність

Мертвотна тиша соснового лісу, яку розганяє тільки віддалений гуркіт Чернігівської траси. Сухе, чорне, ніби обпалене гілляччя стирчить зі стовбурів, наче самі дерева здіймають свої обламані руки до небес, волаючи про допомогу. Хрести залізні і дерев’яні, бетонні стовпці та кам’яні брили з висіченими на них хрестами... На деревах стрічки українських та польських національних кольорів. І таблички з іменами чи навіть фотографіями тих небагатьох, тернистий шлях котрих вдалося ідентифікувати... Здебільшого українські, польські, німецькі прізвища (є й російські, але їх відчутно менше). Схоже, що разом із «класовою боротьбою» (розстріляні – переважно викладачі, вчителі, священики, службовці, юристи, офіцери польської та радянської армій...) проводили й «етнічну чистку»: згадані народи були a priori «враґамі народа».
Трохи історії:

«За рішенням Київської ради народних депутатів у 1936 році для відомчих спецпотреб НКВД у районі хутора Биківня Броварського району було відведено ділянку лісу площею близько 5 гектарів. Енкаведисти швидко поставили щільний дерев’яний паркан висотою 2,5 м з колючим дротом угорі. ... І потяглися майже кожної ночі через ворота огорожі криті вантажівки, які везли свій страшний вантаж. До зони близько нікого не підпускали: вдень і вночі озброєні військові з собаками охороняли таємний об’єкт.
Биківнянський людомогильник було засновано 22 жовтня 1936 року, а припинив він своє існування 10 вересня 1941 року. Залишаючи за наказом Сталіна Київ, енкаведисти в цей день розстріляли уже безпосередньо в Биківнянському лісі останніх “ворогів народу”, що були у їх розпорядженні. А масове полювання на “ворогів народу” розпочалося з 3 липня 1937 року на підставі листа Сталіна Єжову “Про антирадянські елементи”. Відразу ж нарком внутрішніх справ СССР Єжов видає свій горезвісний наказ № 00447, яким визначає, кого і за що репресувати та порядок виконання вироків. ...
Тут, у могильниках Биківні, за оцінками дослідників, поховано не менше 130 – 150 тисяч безневинних. Вони лежать на площі 50 тисяч квадратних метрів...: на кожному квадратному метрі по 3 – 4 розстріляних!
За рішенням Уряду України “Про створення Державного історико-меморіального запорвідника “Биківнянські могили” від 22 травня 2001 року, підписаного В. Ющенком, ведуться пошукові роботи та проводиться упорядкування території заповідника.
Биківнянський меморіал відвідав 24 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до Києва. ...». (Михайло Корніяка. «Місце поховання – Биківня»).
Те, що імена – хай небагатьох – загиблих вдалося відшукати, засвідчує, що навіть при таких жахливих злочинах проти людства якийсь облік все ж вівся, на людей заводили «особові справи» і вони гинули під власними іменами. Родинам загиблих видавали – нехай сфальшовані – свідоцтва про смерть. Лише один приклад: на одній із сосен поруч два свідоцтва: одне, видане 17.12.1962 року, свідчить, що Котко Сергій Васильович, нар. у 1896 році, помер 28.02.1942 року. Причина смерті не вказується. Друге свідоцтво, видане 20.03.1993 року, свідчить, що Котко Сергій Васильович помер 13.11.1937 року, у віці 41 рік, в м. Києві. Причина смерті – розстріл.
(Згідно з неперевіреними даними, в 1988-89 роках спецслужби агонізуючого СССР відкопали у Биківнянському лісі кілька мішків з особистими документами розстріляних, а тоді знайшли кочегара на прізвище Калоша, який за горілку спалив ці документи в котлі. Опісля його знайшли повішеним. Тоді ж було розроблено план будівництва на місці поховань нового залізничного вокзалу. Згідно з так само неперевіреними даними, перший президент України Леонід Кравчук передав державі Ізраїль архіви НКВД, які могли пролити світло щодо осіб, похованих у Биківні).
Ці факти спонукують замислитися над сучасністю, у якій начебто вже нема такого страшного геноциду (навіть кару смерті в Україні відмінено!). Над сучасністю, у якій Україна «впевнено крокує» до «цивілізованої Европи»... Справа в тім, що відсутність у сучасному світі геноциду, схожого на Биківнянський – лише ілюзія. Його ведуть у далеко страхітливіших розмірах, далеко безжалісніше, тільки більш замасковано та прихорошено облудними фразами і законодавчими формулюваннями. Ім’я йому «штучне переривання вагітності»: чи то шляхом прямих – механічних чи хімічних – абортів, чи то внаслідок застосування гормональних та внутрішньоматкових «контрацептивів», які мають насправді абортивну дію. Ворог роду людського удосконалив технологію знищення: не треба вже скликати «трійки», вигадувати приводи для розстрілу, а потім морочитися з трупами, відводячи для їх захоронення квартали лісу, подібні до Биківнянського... Найефективніше, це – взагалі не дати цим людям народитися. Дитина ж бо не втече з лона матері, ніхто не почує її крику, коли її там шматуватимуть; дитина не зареєстрована, на неї немає документів, а значить – немає мороки, та й «дати собі раду» з мініатюрними трупами набагато легше. Скажімо, коли я як учасник руху «За життя», поцікавився у Перинатальному центрі, що по вул. Джорджа Вашінґтона у Львові, куди ж діває абортованих дітей розквартироване у Перинатальному центрі найбільше у Львові «Госпрозрахункове відділення по перериванню незапланованої вагітності (була підозра, що абортованими дітьми торгують як сировиною для фармацевтичної та косметичної промисловості), то у відповідь почув: «Ні, у них ці технології так високо не розвинені. Там – що в унітаз, а що – у смітник». Саме так: в унітази й смітники «захоронюють» невинно убієнних, безіменних, незареєстрованих, непохованих, оплакуваних хіба що – глибокими ночами, тихцем у подушку – стражденними від постабортного синдрому матерями (та й тих горе-лікарі переконують, мовляв, нічого страшного не сталося, невеличкий психічний розлад, найкраще – викинути з пам’яті...), позбавлених усіх людських та громадянських прав дітей... Жоден «Меморіал» не знайде цих «поховань»! («Високотехнологічна» переробка у фармакологію та косметику нічого не міняє у злочинності цих дій). І, беручи до уваги «пропускну спроможність» абортаріїв та час, що пройшов, відколи Нікіта Хрущов легалізував аборти, й дотепер, рахунок замордованих дітей в самих тільки клініках Львова ведеться вже мільйонами. А в масштабі України? А світу?
Конвеєри смерті: тоді – Биківня, тепер – абортарії... Люди, схаменіться!!!


Див. також:
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/12/20/20548/

Христя Венгринюк

КОЛИСКОВА ДЛЯ ПОРОЖНЬОЇ ГОЙДАЛКИ

Беззвучність породила спокій і сама пішла спочивати. Затишне зимове напівтепло. Ні крихти снігу, ні краплини сумніву, що це лише ніч, така сама, як учора, як — завтра... Все було б до болю звичним, якби не те скрипіння, що заважало сну навшпиньках підкрастися до змореного тіла. Сон підповзав, але жодного разу не зміг зачепитися так, щоб проникнути у підсвідомість. Неспокійна голова мордувалася від того малоприємного звуку, який роздирав вуха, хоч і був він тихим-тихим; дивно, що лише одна душа відчувала його, та його можна було передбачити, бо мелодика нагадувала коли¬вання, безперервні й однакові. І все супро¬воджувалося ще й сміхом: пискливо-дратівливим, їй не моглося навіть думати про відпочинок. Вона стояла на балконі, розчи¬нялася в диму важких цигарок. їй жадалося побачити падаючу зірку і загадати бажання, але зірок тієї ночі не було. Небо затягнули молочні хмари. Як вони могли? Як? Коли та зірка — то останній шанс для неї. Вона потопає, і немає за що зловитися... А так хоча б віра, а її нема. «Ма — який гарний склад... мА...» — подумала вона... Та її роздуми переривали скрипіння та сміх, але вона не реагувала, гадала — божеволіє. Викинувши недопалок, почала спускатися з балкона на землю. Навіщо? Не знати... Мабуть, і сама цього не розуміла. Боса ніжка розчавила ледь замерзлу зверху землю, а далі провалилася в однорідну масу, холодну та огидну. Вона витискалася з-під пальців, застигаючи, наче фрагменти скульптури. А жінка чавила й чавила землю, вона йшла, наче привид: білосніжна сорочка ледве закривала її сідниці, а далі виднілися не менш білі ноги, вона примру¬жувалася від власного дихання, котре парою било їй у лице. Нахилилася над болотом, взяла в долоні сіру непрозору речовину й піднесла до очей: вона шукала відблиск зірок — немА... Вона бігла, витираючи руки до неймовірної чистоти. А скрип і сміх ставали все гучнішими, вони наближалися до неї — чи вона на них. Спинилася посеред порожньої вулиці і несамовито закричала: «Допоможіть мені... хто-небудь!..» — а потім упала навколішки, схилила голову на коліна і так в нетеплу ніч просиділа хвилин з десять... Що ж вона робить? Якби ж
вона усвідомлювала, що якраз зараз... не можна!
Синє світло засліпило її. Щось сяяло, вона дивилася довкола і не могла зрозуміти, що це. Воно рухалося, і ті звуки... Відчула: вони йшли он звідти... Не боячись уже нічого, піднялася й пішла на світло. Ступаючи на траву, зрозуміла, що стоїть на дитячому майданчику. Каруселі рухалися, точніше, на них хтось гойдався — видно лише синє світло. Воно було скрізь: і в пісочниці, і на деревах. Підійшовши ближче, розгледіла, що сяйво схоже на постаті. ДИТЯЧІ ПОСТАТІ! Але жалюгідні, схожі на дітей — але чи то занадто худих, чи то хворих. Вони співали щось моторошне, та жінка не злякалася, а дивилася на них і запитала найбезглуздіше, що можна було запитати:
— Чому ви шумите?
Щось, що сиділо на гойдалці, відповіло;
— Це чуєш лише ти... — І знову стало мугикати.
— Чому лише я?
— Бо якщо не отямишся, твоя дитина скоро буде поміж нас, а ми не любимо, коли нас більшає.
Ми не любимо таких, як ти.
Вона не могла й слину ковтнути від почутого.
— Яка дитина?
— Та, яку ти носиш в собі і якої ти не хочеш, а вона любить тебе, «мамуля»!
— Я... Моя дитина... Хто ви?
— Ми діти таких, як ти.
— Ненароджені діти, — доповнило щось, що сиділо на лавці.
— Ви... — щосекунди запиналася жінка, — ви несправжні... мені полегшає... так-так, це все
мине, — переконувалася сама себе.
Діти знову почали сміятися, їхній сміх нага¬дував найжахливіші фільми. Жінка підняла очі й побачила, що ці сині істоти скрізь: на балконах, дахах, гіллі... Злякавшись, побігла в сусідній під'їзд. Залетіла на третій поверх і подзвонила у білі двері. Довго ніхто не відчиняв, а вона все тримала і тримала палець на дзвінку.
— Зараз, зараз, годі будити... У нас малеча спить, — почувся сонний голос.
«Дитина! — подумала вона. — І тут дитина...»
Що сталося, ти чого не спиш? — здивовано запитав сусід.
— Допоможи мені!
— Заходь.
— Можемо піти до тебе на балкон?
— Можемо, але що трапилося?
— Там сині діти... Вони скрізь!
Він подивився на неї, як на божевільну, але вийшов на балкон, а вона залишилася в кухні.
— Там нікого немає.
Вона стала на холодну плитку і почала пока¬зувати місця, де начебто мали бути діти.
— Але їх там нема! — обурився знайомий.
Нічого схожого на дітей він не бачив, а гостя не могла доступно пояснити, що відбувається надворі, вона щохвилини закривала вуха й жмурилася: їй заважали спів і сміх дітей, а ще скрип гойдалок.
Вона знову стоїть на балконі, та вже на своєму. Дивиться на діток, як вони граються, як гойдають одне одного на ручках, як засинають, і не може пригадати, чому плакала ввечері і чому так сильно хотіла побачити зорепад...
Узяла таксі, щоб доїхати до гаража, де стояла її машина, котрою вона давно не користувалася. Сіла, завела й поїхала. Поряд сиділо синє дитятко.
— Привіт — сказало воно.
— О, привіт, — без здивування відповіла жінка.
— Мамо, а куди ми ідемо?
— А ти куди хочеш?
— Хочу до тата...
— Що за дурниці, і чого ти називаєш мене мамою?
— Бо ти зараз мати нас усіх, ти ж також хочеш убити свою дитинку?
— Я не вб'ю.

— Брехня, ви так усі кажете, а потім нас більшає, — посміхалося дитя.
— Так більше не буде! Як тебе звати? — запитала Соня, виїжджаючи з міста.

— Я не знаю, вони не встигли мене назвати... Не встигли... — Воно почало плакати.
— О, та не плач...
— Ти не знаєш, як це боляче, коли тебе заліз¬ними щипцями, такими, як садові ножиці, ділять
навпіл, а ти безсилий щось змінити, лише сильніше тримаєшся за пуповину і щомиті благаєш:
«Мамусю, не треба», — а потім стаєш синім світлом і вічно гойдаєшся... Ти живеш з матусею, всмоктуєш ту їжу, котру вона дарує тобі, чуєш її сміх, сумуєш, коли вона плаче, любиш її так сильно-сильно, мрієш скоріше її побачити, а вона — вбиває тебе, як злочинця...
Жінка обійняла те прозоре створіння, котре могло би бути людиною, і заплакала.
— Можна я дам тобі ім'я?
— Я мав би бути хлопчиком...
— Я називатиму тебе Деном.
— А можна я називатиму тебе мамою? — Прозорі оченята ніжно глянули на неї, вони не могли чекати іншої відповіді.
— Можна,
— Мама... яке гарне слово... Мама... — тішився Ден, а Соня гнала кудись із шаленою швидкістю і
шаленою музикою.
Жінка не могла дивитися крізь скло. Сині створіння були скрізь. Навіть за містом, навіть на озерах. Ураз із криком загальмувала: побачила, як одне синє дитя їло людське тіло.

— Що воно робить? Ви їсте людей? — з остра¬хом запитала «мама».
— Ні, лише своїх батьків, коли вони поми¬
рають...
— Вони відчувають біль?
— Відчувають.
Соня довго дивилася, як синій ротик, не маючи зубів, одними яснами намагався відірвати шмат м'яса з маминої ноги, а коли не виходило, просто проковтувало, потім блювало тими непережованими частинами і знову злизувало. Воно їло й волосся... Наче мале ненажерливе котеня — так їло, аж голова тремтіла. їло й плакало.
— І матір і батька? — запитувала Соня у Дена.
— І батька теж, та у нього, як бачиш, раніше мати померла, а може, й ні, може, батька воно давно проковтнуло.
— А ти?
— Ні, я з'їв лише лікаря, котрий убив мене...
— І лікаря.... — задумалася жінка.
Вони наче плили серед того синього пекла. Соня вже давно помітила, що серед синіх примар були й інші — кольору моря, лагуни. Їх було мало, і вона не розуміла, хто вони і чому інші.
— Це також ненароджені дітки, — наче чита¬ючи її думки, відповів Ден, — але бажані. Вони
померли разом зі своїми матерями і живуть з ними на небесах, час від часу спускаючись до нас, і передають нам сонячне проміння, щоби ми не замерзали. Кажуть, на небі добре, там усі привітні і ніхто нікого не їсть.... — Він притулив свою ручку до вікна машини і сумно спостерігав, що коїться довкола.
їй було жаль його, але вона не знала, як можна розвіяти той смуток. Однією рукою намагалася пестити Дена — він був холодний і не зовсім приємний на дотик. Вони проїжджали повз велике кладовище, і діток там було найбільше.
Вона розмовляла з Деном, як зі справжньою дитиною, як із живим. Пролетіла ніч. Холодний світанок. Вона дивилася на нього, як на спасіння цієї жахливої ночі. їй не хотілося просити його щезнути, бо... Чому — вона не знала, та щомиті уявляла залізні ножиці, котрі двоїли ще не зовсім сформоване тіло. Вона тулилася до нього і цілу¬вала холодні щічки, а він просто усміхався й мовчав.
— Та ти живий, — повторювала Соня, — ти
заслуговуєш на любов.
Вона то плакала, то сміялася, а в машині ставало все холодніше, можна було б зігрітися лише її емоціями, бо вони були насправді теплими.
— Я все одно щезну... — відповідав він. — Вмить. Коли ти народиш, більше не побачиш
мене.

— А якщо я не народжу? — І тут Соня злякалася своїх слів. Невже вона любила це
створіння більше за своє дитятко?
— Я все одно розчинюся синім світлом, але я вічно гойдатимуся під твоїми вікнами, та вже не
сам, а з твоїм дитям. Зрозумій, я лише мить, лише урок, щоб ти не зробила найжахливішого гріха, я
зараз твій янгол, щоб показати тобі правду. Повір, я люблю тебе не менше, та я приречений бути
вічно лише крихтою людини, лише тінню... Я змирився... Тепер залишилося тобі.
Вона думала про його слова, та над ними нависали гострі медичні інструменти.
— Чому вона не захотіла тебе?
— Цього я не знаю... Соню, тебе покинув він, батько твоєї дитини, уяви, що я не з'являюся, і що
тоді ти? Хіба ти, така юна... коли перед тобою успішна кар'єра... коли ти аж ніяк не готова бути
мамою... хіба б ти не зробила цього? — Його очі наповнилися докором. Здавалося, вони пронижуть її і розірвуть душу. А вона дивилася на нього й не знала, як витиснути з думок цей страшний
ніж, і ножиці, і скальпель.
— Я б навіть не задумувалася, я б зробила це. Я гадала: все так просто. Наркоз — і ти та сама, що
була вчора.
— Та сама! — цинічно засміявся Ден. — Лише без душі, бо вона вмерла разом з твоїм пуп'янком.
Ти навіть не уявляєш, що відбувалося би з тобою після цього... Ти б мільйон разів пожалкувала, ти почала б думати, хто ріс у тобі, хлопчик чи дівчинка, як би ти назвала його. А найважче щомісяця уявляти, якою була би твоя дитина. Мріяла б про перший зубчик і перше слово. Мука... Потім щодення затягує і починаєш забу¬вати, жити далі, та благай не благай — нічого не зміниш.
Вона звикла до нього, як до рідного. Полю¬била... Вони бували скрізь: вона купувала два квитки у кіно, він сидів поряд. Вони розмовляли, і вона не соромилася говорити з повітрям, і ніхто, ніхто їй не дорікав, не казав, що божевільна...
Вони набирали мультиків, сідали перед тели-ком, їли чіпси, сміялися. Вона не думала про дитя, котре росло в ній... її навіть не нудило, лише дуже зрідка хотілося чогось такого, чого ніколи не любила. Могла їсти часник, як яблука...
Він називав її мамою, вона купувала йому іграшки, бавилася з ним, гуляла.
— Мам, ще півроку і я щезну. Я так суму¬ватиму, я так люблю тебе. Ти справжня, — повсякчас казав Ден.
— Я теж тебе дуже люблю... Ти мій синочок... І іншого я не хочу, — відповідала вона і плакала, а
потім тулилася до нього.
— Не гріши, мам... Не гріши...Вона звикла бачити світ у синьому кольорі. Якось уранці йшла за морозивом: Ден ще спав. Вона зупинилася посеред вулиці і аж присіла, бо те, що побачила, почало проникати в її мозок — усе заповнила синява. Дітки були скрізь: вони звисали з дахів, чіплялися за дерева, навіть за людей.
ГОСПОДИ, МИ ЩОДНЯ ВБИВАЄМО ДІТЕЙ! — думала вона. — Та хіба я краща? Я не хотіла цієї дитини... Я й тепер не хочу, я так звикла до Дена.
Прийшла, поцілувала синеньке чоло, він розплющив оченята і теж посміхнувся, поцілував маму. Він снідав, вона палила на балконі і диви¬лася на діток. Палила! А не мала б...
У ній помітно щось росло, та вона не гово¬рила з ним, не гладила, просто щось жило в ній, просто вона... Чи то занадто переймалася тим дитятком, котре зараз дивилося на неї, чи просто вона не усвідомлювала, яку величну місію виконує. їй хотілося, щоби час не плив так швидко, аби ці дев'ять місяців тривали якомога довше.
Ден більше не говорив їй, як сумуватиме, як бажає бути з нею, став веселішим, усміхався їй... І вона не хотіла засмучувати його... Мовчала...
«Ма — який прекрасний склад, — часто думала вона. — Він звучить так особливо, божественно... Ма...»
Ще декілька днів, і вона не бачитиме його... вона триматиме на руках крихітку, свою часточку, але — не бажану.
— Синочку, пообіцяй, що пам'ятатимеш мене. Пообіцяй, що коли я народжуватиму, ти триматимеш мене за руку стільки, скільки це буде можливо... — Вона дивилася на нього такими благаючими очима.
— Я буду текти в твоїх жилах... — єдине, що відповів він.
Її дитя проситься на волю... Холодна кімната. Дена ніде немає. їй здається, наче маленькі молекули рухаються по її тілу. Наче щось хоче пробратися до її дитини. Враз вона відчула нестримний різкий біль і миттєве полегшення...
Вона народжує і несамовито кричить, кличе Дена.
— Тихенько, він неодмінно прийде, він, мабуть, чекає на вас двох у коридорі, з величезним букетом, тихенько, — повторює лікар, думаючи, що вона кличе чоловіка.
Вона не хоче дивитися на хлопчика, на своє дитя. Вона плаче.
Її вітають, показують немовля, воно начебто посміхається. їй посміхається... Ден, лише в людському тілі! Він проник у її тіло... Вселився у плід.
— Синочок, Ден... Ден... — Вона плаче від
радості.
— О, то ви сина батьковим іменем назвете... —
посміхаючись, сказав лікар.

"Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім) учинив." Буття 3:1
"І до змія сказав Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім): За те, що зробив ти оце, то ти проклятіший над усю худобу, і над усю звірину польову! " Буття 3:14

Шановні богослови ! звідки ви взяли, що то був диявол?

А чи не сказано в Одкровенні
"22 От, кидаю її на ложе, а тих, що чинять перелюбство з нею, в біду велику, якщо не покаються в ділах її.
23 Дітей її умертвлю смертю, і пізнають усі Церкви, що я - той, хто випробовує нирки і серце, і віддам кожному з вас - по ділам вашим. "

Може аборти і є кара Господня, Бога милосердного і терпеливого, чиє милосердя і доброту вичерпали ми до краю?
А може це й є милосердя Господнє, що не дає народжуватись новим людям в цьому світі тотального зла?

Or83 написав:"Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім) учинив." Буття 3:1
"І до змія сказав Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім): За те, що зробив ти оце, то ти проклятіший над усю худобу, і над усю звірину польову! " Буття 3:14

Шановні богослови ! звідки ви взяли, що то був диявол?

Диявол -- духовна істота, що містить у собі й хитрість і підступність, як противагу щирості і відвертості. Володіючи такими якостями, біблійний змій й уособлює собою диявола.

А чи не сказано в Одкровенні
"22 От, кидаю її на ложе, а тих, що чинять перелюбство з нею, в біду велику, якщо не покаються в ділах її.
23 Дітей її умертвлю смертю, і пізнають усі Церкви, що я - той, хто випробовує нирки і серце, і віддам кожному з вас - по ділам вашим. "

Може аборти і є кара Господня, Бога милосердного і терпеливого, чиє милосердя і доброту вичерпали ми до краю?
А може це й є милосердя Господнє, що не дає народжуватись новим людям в цьому світі тотального зла?

Люди самі себе карають, роблячись убивцями .. Й народжуватимусь вони стільки, як забажає того Господь Бог.

"Диявол -- духовна істота, що містить у собі й хитрість і підступність, як противагу щирості і відвертості. Володіючи такими якостями, біблійний змій й уособлює собою диявола."
Ви наділяєте людськими якостями тварин абсолютно безпідставно, намагаючись прикрити геть притягнуті за вуха дивні поєднання диявола і змія. В Танаху (який ви вперто називаєте Старим завітом) слово, яке можна перекласти як "сатана" зустрічається досить часто, але в цьому випадку воно не застосовано.
Тому змій, який всупереч злому і жорстокому Ієгові дав пізнання добра і зла цілком діяв в межах заповіді Христа "Ви пізнаєте істину і істина зробить вас вільними"
Він і постраждав за це і тому має бути , як мінімум, зарахований до сонму серафимів.

До речі ви там нижче не читали реакцію Ієгови на це?
"І сказав Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім):Оце чоловік став, як один з нас, знаючи добро і зло. Тож тепер, аби лишень він не простяг своєї руки й не взяв ще й з дерева життя, а з'ївши, не став жити вічно" (Быт.3:22)

"Один з нас" - то їх там скільки було, тих "богів"?

"Люди самі себе карають, роблячись убивцями .. Й народжуватимусь вони стільки, як забажає того Господь Бог."
і я ж про це ! Милосердя Господнє не дає народжуватись новим людям в цьому світі тотального зла.
Так чому аборт - доказ існування диявола?
Аборт - доказ того, що весь світ лежить у злі. Доказ тотальності зла в цьому світі.

Or83 написав:"Диявол -- духовна істота, що містить у собі й хитрість і підступність, як противагу щирості і відвертості. Володіючи такими якостями, біблійний змій й уособлює собою диявола."
Ви наділяєте людськими якостями тварин абсолютно безпідставно, намагаючись прикрити геть притягнуті за вуха дивні поєднання диявола і змія.

Якості -- самі по-собі. Можуть бути притаманими як людям, так і тваринам, й усьму іншому сотвореному.

В Танаху (який ви вперто називаєте Старим завітом) слово, яке можна перекласти як "сатана" зустрічається досить часто, але в цьому випадку воно не застосовано.
Тому змій, який всупереч злому і жорстокому Ієгові дав пізнання добра і зла цілком діяв в межах заповіді Христа "Ви пізнаєте істину і істина зробить вас вільними"
Він і постраждав за це і тому має бути , як мінімум, зарахований до сонму серафимів.

А звідкіля ви взяли, що пізнання істини полягає в пізнанні доброго і злого?
Істина у Бога, й може бути пізнаною лише у послуху Йому.

До речі ви там нижче не читали реакцію Ієгови на це?
"І сказав Господь Бог (в тексті Ієгова Єлохім):Оце чоловік став, як один з нас, знаючи добро і зло. Тож тепер, аби лишень він не простяг своєї руки й не взяв ще й з дерева життя, а з'ївши, не став жити вічно" (Быт.3:22)

"Один з нас" - то їх там скільки було, тих "богів"?

Бог ТриЄДИНИЙ.
Тому й сказано: Створімо людину (Бутя 1:26), а не створю людину.

"Бог ТриЄДИНИЙ.
Тому й сказано: Створімо людину (Бутя 1:26), а не створю людину."

В ім'я захисту вигадки а-ля Константин ви готові навіть Богу приписати клінічну шизофренію?
То чому слово "Елохім" яке є словом в формі множини і ви перекладаєте як Бог, в Танаху чергується з словом "Ієгова", що є словом в формі однини і теж перекладається як Бог ? По вашому інколи Бог приходить до тями і виходить з стану розтроєння особистості?

Якщо "боги" Танаху це те ж саме, що Бог Христа, то чому він ні разу не використовує ні слово "Елохім", ні слово "Ієгова" ?

"Бо Господь(в тексті Ієгова) судитиме свій нарід, і утішиться своїми рабами. Бо побачив їх спараліжованими і послаблими в нападі і обезсиленими.
37 І сказав Господь: Де їхні боги (в тексті Елохім), на яких ви надіялися на них,
38 яких жир жертов їхніх ви їли, і пили вино їхніх жертов? Хай встануть і поможуть вам, і хай будуть вам оборонцями.
39 Гляньте, гляньте, що Я є, і немає Бога (в тексті Елохім) крім Мене. Я забю і вчиню живим, побю і Я вилікую, і немає нікого хто вирве з моїх рук.
40 Бо піднесу до неба мою руку і покленуся моєю правицею і скажу: Я живу на віки"
(Втор.32:36-40)

Тут по вашому одна частина трійці відрікається від двох інших?
Смішні ви хлопці, кафоліки