Автор: Уставник Feb 7 2006, 05:14 PM

Продовжую від теми Євхаристійне спілкування

Олег писав:
Hochu pryhadaty,scho v UGCC "Filioque" v Symvoli Viry je oficijno zobovjazujuchym. Odyn suchasnyh Synodiv ponovyv dejaki artykaly Samojskogo Synodu (1720) i sered nyh Filioque. Tomu prynajmni na oficijnomu rivni treba ce skasuvaty.

Я також щось такого “чув” – але не значить що це факт.*

Перш за все, многі заперечують правосильність самого Замойського Синоду (далі ЗС). (Чи хтось має текст постанови того синоду? Багато “добрі католики” про них говорять і пишуть, ніколи бачивши їх.) Я не заперечую факт, що єпископи прийняли рішення щодо додання filioque до Символу Віри – але чому? Через те що “справжні” (тобто римські) католики його вживали, а православні (тобто єретики) ні? Є сумнівів щодо правильність цього рішення, особливо дивлячись на думку Римського Престолу (Orientale Lumen, і проч.).

Друге – котрий Синод “відновив” вживання filioque? Знаю, що не раз декотрих із єпископів хотіли “відновити” ЗС, тобто всі статті. Дякую Богові, що це не зробили – ЗС вимагає від священників щоб кожен вирощував пшеницю та винограду для Святих Дарів. Скільки священики навіть вміють просфори пекти, особливо на діаспорі?

Щодо вживання filioque у католицькій Церкві, ситуація цікава. Папа Павло ІІ часто виголошував “Вірую” без filioque, між православними, греко-католиками, та навіть римо-католиками. Сам Папа Лев ІІІ у 809 дав наказ гравірувати на срібних плитках “Вірую”, на грецьких та латинських мовах, без filioque (гляд. http://www.orthodoxinfo.com/ecumenism/encyc_1895.aspx) і змістив їх у базилиці св. Івана (St. John Lateran), пізніше у базиліці св. Петра. У статті “Чотири Переклади Божественної Літургії” (Serge Keleher, “Four Translations of the Divine Liturgy”, LOGOS, vol. 39 (1998) № 2-4, pg. 282) отець архімандрит Сергій Келегер пише, що виявлення filioque в офіційних книжках УГКЦ (тобто римське видання Recensio Rutena) є випадкове. Нема filioque у грецьких ні Recensio Rutena видання Святого Престолу, ні у книжках Румунської Церкви. Не певний чи це повний список, але знаю що наступні єпархії офіційно НЕ вживають filioque: Мелхіти та румуни в США; Парма, Ван Найс, Пассеик (3 із 4) єпархії 'русинів' (Byzantine Catholic Church – USA); http://www.archeparchy.ca/documents/Pas ... Creed.pdf; Філадельфія, Стамфорд, Парма (3 із 4 єпархії) – УГКЦ у США; та http://catholicukes.org.au/tiki/tiki-re ... icleId=164. У тих єпархіях, котрі офіційно не заборонили додавання filioque, окремі парафій самі перестали його вживати.

Розумію, що на Україні ситуація складна. Дехто, особливо у декотрих єпархіях, вважає що “католики” мовлять filioque – а “православні” (читайте: єретики, розкольники, вороги) ні. Таке і буває на діаспорі. Якби завтра УГКЦ заборонила вживання filioque, це би вело до розколу. Потрібно науки - перше священикам, тоді мирянам.

А далі... ?


* Я не чув точно котрі “артикали” (може краще 'статті', чи 'пункти'?) але знаючи традиціоналісти, вважаю: додавання filioque та заборони губки та теплоти.
[---]
Автор: Андрій Feb 11 2006, 01:33 PM

Рішення і постанови схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові в днях 16-31 травня 1992 р. Б.
№ 21 Для збереження послідовності в літургічному житті нашої Церкви, цей священний инод пригадує, що літургічні постанови Замойського Синоду залишаються зобов'язуючими:
(а) антимінс покласти під верхній обрус на святій трапезі;
(б) в Символі Віри ісповідувати походження Святого Духа "від Отця і Сина";
(в) під час Божественної Літургії забороняється уживання губки й теплоти;
(г) під час Божественної Літургії освячувати частиці воднораз з Агнцем;
(ґ) Пресвяту Євхаристію не подавати немовлятам доки вони не досягнуть свідомого віку.

Ось такі то у нас справи , є рішення Синоду, є практики, які із ними не співзвучні
Що порадите???
[---]
Автор: Олег Feb 21 2006, 10:45 AM

(Уставник @ Feb 7 2006, 05:14 PM)

Розумію, що на Україні ситуація складна. Дехто, особливо у декотрих єпархіях, вважає що ”католики” мовлять filioque – а ”православні” (читайте: єретики, розкольники, вороги) ні. Таке і буває на діаспорі. Якби завтра УГКЦ заборонила вживання filioque, це би вело до розколу. Потрібно науки - перше священикам, тоді мирянам.
А далі... ?

В дійсності із "Філіокве" немає проблем на Україні (маю на увазі УГКЦ). Немає, тому що ніхто його не викидає із Символу Віри, за винятком деяких місцевостей (УКУ, монастир студитів у Колодіївці, тобто це навіть важко назвати звичайними парафіями), які можна полічити на пальцях. Не думаю, що Філіокве є для людей таким принциповим, як вживання слова "православних". Але якщо викинути цю вставку із Символу Віри, то це буде помітно Коли молюсь на Літургії, де Філіокве не вживають, то це зауважую, оскільки звик до "і Сина"
Думаю, що Ви добре зауважили, що перше це питання потрібно вияснити серед священнослужителів. По-друге (навіть по-перше), потрібно скасувати постанову Синоду 16-31 травня 1992 р. Б., яка наведена вижче.
Це більш догматичне питання, тому тут варто вирішувати його згори.
[---]
Автор: Asmir Jul 28 2006, 06:10 PM

Тема про Філіокве кочує з форуму у форум, і скрізь повторюються одні і ті ж стереотипи. Проблема співставлення католицької і православної тріадології не концентрується у приставці "і сина" а у слові processio, яке не перекладається на російську чи українську як "ісходить", тоді б була повна нісенітниця й очевидна єресь для православного. Це слово за значенням ширше від "ісходить" і тому на цьому рівні суперечка знімається, адже і для православного очевидно, що Син бере участь у походженні (а саме так перекладається processio) Cвятого Духа! Інша справа, що таким чином дещо змінюються акценти, якщо православні наголошують на монархії Отця, то католики на відношенні Отця і Сина, хоча слово процесіо дещо нівелює вираження особливого способу походження Святого Духа від Отця, адже і Син і Дух походять від Отця, а конкретно - Син народжується а Дух ісходить (по грецьки - проінаі). У католиків позначення особливого способу походження для Сина залишається а для Святого Духа - ні. Мені так видається. У православних є чудова формула: ісходить від Отця через Сина, і позначення особливого способу походження залишається і роль Сина зазначається.
[---]
Автор: svjat Aug 2 2006, 01:03 PM

Asmir, на цьому форумі не повторюються стереотипи. Розяснення, яке ви дали вже звучало в темі "Відновлення євхаристійного спілкування".
А в цій темі Уставник, напевно хотів заторкунути більш практичні аспекти щодо вживання Філіокве.
[---]
Автор: Amen Aug 6 2006, 05:36 PM

(Андрій @ Feb 11 2006, 02:33 PM)

Рішення і постанови схвалені Синодом Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові в днях 16-31 травня 1992 р. Б.
№ 21 Для збереження послідовності в літургічному житті нашої Церкви, цей священний инод пригадує, що літургічні постанови Замойського Синоду залишаються зобов'язуючими:
(а) антимінс покласти під верхній обрус на святій трапезі;
(б) в Символі Віри ісповідувати походження Святого Духа "від Отця і Сина";
(в) під час Божественної Літургії забороняється уживання губки й теплоти;
(г) під час Божественної Літургії освячувати частиці воднораз з Агнцем;
(ґ) Пресвяту Євхаристію не подавати немовлятам доки вони не досягнуть свідомого віку.

Я шокований. Хтось мені це підтвердить? Рішення опубліковано в Віснику Верх. Архиєп.?

Я також шокований. Скажіть, що це неправда.
А якщо це правда, то ми не повинні мовчати. Може хтось знає як треба донести точку зору мирян, які не згодні з такими рішеннями. Ми Церква східного обряду і маємо бути йому вірні. Бо саме обряд визначає нашу віру - віру православну.

Галина Кришталь

Богословсько-персоналістичний погляд
на статевість та її суть
(фундамент статевого виховання)


Бути чоловіком, бути жінкою? Що це означає? Це означає багатство світосприйняття, радість з зустрічі, дружба, любов, натхнення, життя... Але це також означає самотність, смуток, біль, незрозуміння, зрада…
Статева сфера людини породжує чимало теоретичних і практичних запитань. Відповідати на ці запитання можна по-різному, бо і погляд на статевість може бути різний, під різним кутом. Статевість є предметом зацікавлення багатьох дисциплін: біології, психології чи соціології, але переважно це є фрагментарний погляд. Віддаючи належне здобуткам цих дисциплін, слід зауважити, що не дадуть вони нам повної і вичерпної відповіді на суттєві життєві запитання, запитання, які можна звести до запитань багатого юнака, який колись запитував Христа: “Вчителю, що мені робити, як жити, щоб осягнути вічне життя?” Так і ми, спробуємо віднаходити відповіді на запитання типу: як жити мені, людині позначеній статевістю, щоб виконати моє покликання тут на землі і осягнути вічне життя? Яка є правда про статевість та її суть? Де є джерело цієї правди?
Нам треба повернутися “до початку”, там віднаходимо основні правди про людину, як про чоловіка та жінку, там міститься Божий план мудрості і любові:
“Думаю, що серед відповідей, яких Христос би уділив людям нашого часу на їхні нетерпеливі питання, основною завжди залишалася б ця відповідь, яку він дав фарисеям. Христос над усе повернувся б до “початку”. Покликався б на нього тим рішучіше і принциповіше, чим більше ситуація людини – ситуація внутрішня і цивілізаційна водночас – віддаляється від цього “початку”, набираючи таких рис і таких розмірів, які стають щораз то більш віддалені від біблійного образу “початку”. Це відповідь, в якій пригадана фундаментальна правда про людину – людину як чоловіка і жінку; відповідь, завдяки якій помічаємо нарис їх ідентичності в вимірі тайни створення і водночас в перспективі тайни відкуплення. А без цього неможливо побудувати богословську антропологію та, в її контексті, “богослов’я тіла”, з якого виростає також повнота християнської візії подружжя та сім’ї” .
Отже, для нас дуже важливо заглибитись в “початок”, про який говорить нам Біблія. Це і є богословський погляд на людину.
1. Богословський аспект
Бог є Творцем людини. Людина є створена Богом і є створена на Божий образ і подобу. Вона покликана не тільки до вільного і розумного вирішення про себе, є покликана до дарування себе в любові. Бог є Любов (1 Ів 4, . Таким чином, особа – спроможна на вищу любов ніж хтивість, що дивиться на іншого як на засіб задоволення своїх потягів. Особа здатна на дружбу, на дар з себе, здатна визнавати і любити інших заради них самих (РН 9).

В цьому покликанні до любові особливу роль відіграє дар статевості, який кожен з нас отримав. Щоб вникнути в те, що є сутністю статевості, треба поставити запитання: яке значення має ота статева відмінність? Яке взагалі є значення статевості? Від цієї відповіді залежатиме розв’язання таких питань, як дошлюбна стриманість, сенс чистоти, відношення між подружньою любов’ю та дітородженням.
Книга Буття говорить так:
Бут 1, 26-31
26 – Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу”
27 – І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив їх; чоловіком і жінкою сотворив їх
28 – І благословив їх Бог і сказав їм: “Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю і підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі”.

В другому описі створення, який знаходиться в Буття 2, 7-8. 15-25 маємо детальний опис створення жінки. Бог – як це стверджує Біблія (пор. Бут 2, 17), помітив одинокість, самотність Адама і створив йому Єву, істоту іншу, але близьку йому – особу відмінної статі. Бог вирішив дати Адамові відповідну для нього допомогу (Бут 2, 18), яка його доповнює (Бут 2, 20).

Життєвий досвід показує, що “жіноча логіка” дуже відрізняється від чоловічої. Для чоловіка 2+2 буде завжди 4, для жінки іноді 3, 9 або 4, 1, в кожному разі десь між 3 і 5. Чоловік думає головою, жінка – серцем. Чоловік хоче бути кимось, в той час як жінка прагне бути для когось, для нього важливими є справи світу, держави, політика і спорт, для неї – найважливіші справи її близьких та справи її серця… Чоловік і жінка – два такі різні створіння в біологічному і психологічному плані, що аж важко збагнути, як вони взагалі можуть розуміти одне одного.
Вальтер Тробіш в книзі “Любові потрібно вчитися” подає певну легенду, яка показує ситуацію, що виникла після створення перших людей:
“Творець створив жінку і дав її чоловікові. Через тиждень чоловік прийшов до Бога і сказав: “Господи, створіння, яке Ти мені дав, робить моє життя нещасним. Вона безперервно говорить, невиносимо діє мені на нерви, в мене немає ані хвилини спокою. Вона вимагає від мене, щоб я з нею невпинно звертав на неї увагу, а я даремно витрачаю час. Вона плаче без причин і веде пусте існування. Ось я і прийшов, щоб повернути Тобі її, тому що я не в силі жити з нею”. Бог сказав: “добре”. І забрав жінку.
Пройшов тиждень, чоловік повернувся до Бога і сказав: “Господи, коли я повернув Тобі це творіння, моє життя стало невиносимо пусте. Я весь час думаю про неї, я згадую, як вона танцювала, співала, як скоса дивилася на мене, як вона щебетала поруч і як обнімала мене. Вона була така гарна і така ніжна, коли торкалася до мене. Я так любив слухати її сміх. Будь-ласка, поверни мені її!. “Добре”, - сказав Бог і віддав йому жінку.
Але через три дні чоловік знову приходить і говорить: “Господи, я не знаю, я не можу цього пояснити, але бачу, що це створіння доставляє мені більше турбот, ніж задоволення. Тому, благаю, візьми її назад! Я не можу з нею жити!”. Бог відповів: “Ти не можеш жити ні з нею, ні без неї” – і повернувся до своїх занять. А чоловік у відчаї прошепотів: “Що ж мені робити? Я не можу жити з нею, але не можу і без неї!”

Ми повинні усвідомити, що Бог не помилився, коли створив чоловіка і жінку саме так, такими різними, хоч рівними у людській гідності. “Ребро” – означає цю саму природу і людську гідність. Та сама людська гідність є запорукою створення особливої спільноти, спільноти любові, діалогу. Дві статево відмінні істоти є покликані до того, щоб творити єдність. Саме відмінність статей дозволяє на повне поєднання чоловіка і жінки в статевому акті. Комплементарність і взаємність – це характерні риси первинного зв’язку чоловіка і жінки. В статеву відмінність вписується глибокий первинний Божий задум, щоб чоловік і жінка становили «одне тіло».
Бог створив їх відмінними, тому що дав їм інші завдання до виконання і кожному дав відповідні дари, щоб це завдання виконати. Суттю статевості є не лише те, щоб єднатися в любові, але і те, щоб ця любов відкривалася на нове життя. Чоловік покликаний бути батьком, а жінка – бути матір’ю.
“І благословив їх Бог і сказав їм: “Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю і підпорядковуйте її собі” – це особливий наказ, який скерував Бог до створених людей. Це наказ і запрошення до особливої місії: до співпраці з Ним, Богом-Творцем. Особливо підкреслено це в “Листі до сімей” Івана Павла ІІ: “Стверджуючи, що подруги як батьки співпрацюють з Богом Творцем у зачатті та народженні нової людини, ми не говоримо лише про закони біології. Натомість ми хочемо наголосити, що сам Бог присутній у людському батьківстві і материнстві зовсім в інший спосіб, ніж Він присутній у всіх інших випадках породження у світі. Справді, сам Бог є джерелом цього образу і подоби, властивих людській істоті, які вона отримала при створенні. Здатність давати потомство є продовженням створення” (Лист до сімей, № 9).
Отже, Бог створив чоловіка і жінку і покликав до створення спільноти любові і життя. Факт створення є немовби пратаїнством подружжя. Вони повинні бути для сееб допомогою на спільному шляху. Так як Він створив людину з любові, Він забажав, щоб кожна нова людська істота – народжувалася з любові своїх батьків. Все, що Бог створив було добре, а отже – було джерелом щастя, радості і добра.

То чому ж сучасна людина не вміє бути щасливою, не вміє справді втішатися Божим даром, яким є статевість? Чому сфера, яка покликана бути мовою любові та місцем передання життя стає місцем насильства чи смерті? Чому людина так легко дається зловитися на “гачок” багатьох міфів? Чому людина за добро вважає не те, що справді є добром, а лише те, що приносить насолоду, користь, приємність чи задоволення? Чому в сьогоденні загублено важливу правду, яку завжди проголошувало й захищало християнство, правду про те, що повне статеве єднання між чоловіком і жінкою повинно мати місце лише в подружжі, це є місце освячене Богом і гідне людини, тільки там статевість знаходить повну реалізацію свого призначення.
Звідки це береться? Ми відійшли від цілісної правди про людину як особу, загубили поняття про сенс і мету життя, відійшли від істини, ким насправді є чоловік і жінка, яким є їхнє покликання (Папська Рада у справах сім’ї. Правда про людську статевість та її суть. Дороговкази для виховання у сім’ї (1995) нр 6). “У цій сфері, суспільство і засоби масової інформації здебільшого подають знеособлену, розважальну і часто песимістичну інформацію” (Правда... нр 1). З другого боку – причиною є відкинення існуючих абсолютних моральних норм і заміна їх хиткою драбиною принципів, якими люди керуються або й ні в залежності від існуючої ситуації. Можна це назвати “обниженням поперечки” моральних вимог і все це ніби то заради “прав” людини. За всім цим стоїть криза сім’ї, яка не дала належного статевого виховання. Основна помилка сучасної «нової моралі» - це негація об’єктивної цінності універсальних моральних норм і визнання індивідуального сумління за єдину інстанцію оцінювання вчинків». Та понад усе, ми забули про те, хто є Творцем людини, хто є Тврцем об’єктивного морального порядку, і який є первинний сенс створення людини «чоловіком і жінкою» і вилучили з нашого поля зору перспективу вічності.
Церква не може бути байдужою до цього безладдя думок і звичаїв, тому постійне проголошування морального вчення не є видумкою Церкви, але результатом найглибшого зрозуміння правди про людину, а отже базує на інтегральному баченні людини та широковімірному баченні її покликання (por. Humanae vitae, nr 7). Церква, яка навчає в справах віри і моралі, не забуває ще про одну правду: ці всі негативні вияви сьогодення є наслідками гріха, який позначив життя Адама і Єви, і який позначає життя сучасних людей.

Первородний гріх полягав на тому, що люди не послухали Бога і бажали пізнати добро і зло, так як і Він, вони забажали бути “як боги”. Ціна за це пізнання була велика. Але ми, люди, якось не вміємо вчитися на чужих помилках. Як часто людина ставить в центра свого життя все, що завгодно, тільки не живого Бога – Бога, який приносить нам спасіння, бо надзвичайно любить своє творіння, а зокрема людину – вінець всього творіння.
Повертаючись до Книги Буття та опису створення людини, треба звернути увагу на особливу, відмінну від нашої, моральну кондицію перших людей. Відносини між людьми в раю характеризувала первинна невинність (2, 25), яка охоплювала також статеву сферу. Біблія говорить, що вони були нагі, але не відчували сорому. Це не означає, що вони не помічали існуючої між ними статевої відмінності чи не розуміли значення цієї відмінності. Вони були просто вільні від пожадливості, тобто чуттєвого бажання використовувати тілесну сферу в невпорядкований спосіб.
Стан первинної невинності був особливим дарунком Бога, дарунком благодаті. Завдяки йому чоловік і жінка були здатні відноситися взаїмно до себе як до осіб, а не як до засобів сексуального використання чи джерела насолоди. Єднала їх любов, вільна від прагнення використання; любов направлена на те, щоб взаємно безкорисливо обдаровувати себе. Безкорисливо віддавати себе і приймати дар другого – оце найбагатше і найповніше обдарування собою (особою) було для перших людей джерелом щастя. Щастя раю полягало не огляданні краси світу і його дарів, не тільки на близькому контакті з Богом як Отцем і Приятелем людей, але також на правильних відносинах між чоловіком, Адамом, та жінкою, Євою, як супругами, на повній можливості обдарування себе цінностями тіла та душі.
Первородний гріх нищить представлений вище стан первинної невинності, а через те і райського щастя. Залишається для нас таємницею, на чому по-суті полягав непослух прабатьків, але все ж це відбилося так на їхньому взаємному відношенні, як і на відношенні до статевості. “Тоді відкрилися їм очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси” (3, 7).
В сфері статевості зникає первинна невинність, про що засвідчує сором, який відчувають Адам і Єва, стаючи перед собою та перед Богом. По-іншому також починають дивитися на зовнішні прояви своєї статі, на свою наготу. Пробуджений в них сором спонукає їх прикривати свою наготу. Відчуття сорому в відносинах між чоловіком і жінкою можна інтерпретувати в категорії загрози з боку сексуальної пожадливості чи бажання використати, тобто загрози інструменталізації другої особи як предмету сексуальної насолоди.
Після первородного гріха ми всі живемо немовби на похилій площині. Завжди людині легше скотитися вниз, ніж піднятися на вершину, легше робити зло, якого не хочемо, ніж добро, якого бажаємо (Св. Павло). Для здобуття вершини потрібні зусилля. Такі зусилля необхідні в статевій царині. Ось чому, статевість постає перед нами, як дар і завдання (це буде предметом міркувань наступного пункту).
Важливим моментом в історії спасіння є Втілення Божого Сина. Христос відкупив нас від гріха, визволив з найбільшої неволі. Він прийшов, щоб повернети людині первинну гармонійну єдність з Богом. Завдяки Йому, ми не лише Божі найдосконаліші творіння, ми Божі діти. Христос не перекреслює морального права, яке стосувалося статевості, подружжя, чистоти, але повертає йому його первинний сенс, посилаючись “на початок”, на Божий замисел проявлений в створінні. Порядок Відкуплення, об’явлений в Новому Завіті, не елімінує в сфері сексуального життя порядку створення. Після гріхопадіння, яке причинилося до “жорстокості” сердець цю правду потрібно було наново відкрити .
Ставлення Христа до статевості є надзвичайно позитивне, хоча б беручи до уваги те, що він вчить про нерозривність подружжя чи те, що підносить гідність жінки. Він не відмінив заповідей Декалогу, але навпаки, виразно підтвердив їх зобов’язуючу силу. Свою силу зберіг закон “не чини перелюбу” і “не пожадай жінки свого ближнього”, з тим що ця друга заповідь розширилася ще вченням з Нагірної Проповіді. “А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку дивиться із пожадливістю, той уже учинив із нею перелюб у серці своїм” (Мт 5, 28). Таким чином Христос поглиблює розуміння обов’язків в сфері сексуального життя, повертаючи первинну єдність і нерозривність подружжя з одного боку, а з другого – переносить вагу з зовнішніх вчинків на внутрішні вчинки людини.
Варто також звернути увагу на вислів Ісуса, з якого виникає, що джерелом злих думок і перелюбу є серце людини (пор. Мт 15, 18-20; Мт 16,18; пор. Мк 1, 21 н). Не важко зробити з цього висновок, що обов’язок збереження чистоти стосується також серця, тобто нутра людини, її душі, в отже – її думок, прагнень, волі; взагалі цілого відношення особи до осіб іншої статі. Отже, йдеться не лише про само пожадання направлене до жінки, але про чистоту серця у осіб двох статей. Вище згадані слова Христа “а Я вам кажу …” відносяться не лише до чоловіків, а й до жінок, і не тільки тих, хто живе в подружжі, але й до тих, хто неодружений.
Христос у відповідь на запитання багатого юнака, що треба робити, щоб осягнути вічне життя, вказує, щоб жити заповідями, серед яких виразно згадує про заповідь «не чини перелюбу» (Мт 19, 18). Треба при цьому звернути увагу на обставину, що ці слова Христос скеровує до юнака, а отже, до особи, яка ще не живе в подружжі.
Христос ставить дуже високі вимоги людині, а водночас запевняє, що “вистарчить їй Його благодаті” (2 Кор 12, 9). Христос не повертає людям первинної невинності і не звільняє від похотей. Він вказує однак на можливість і перспективу опанування цих похотей (пор. Рим 8, 23-26). Христос спас і відкупив від гріха цілу людину, не вилучаючи жодної сфери. Статева сфера потребувала спасіння і оновлення, бо є важливою, делікатною сферою в людському житті, а водночас дуже крихкою, в якій – якщо не слідувати Божим вказівкам – можливі тяжкі зловживання, насильство, викривлення.
Надзвичайно багаті і цікаві є міркування Св. Павла про подружжя, а посередньо і про статевість. Він виходить поза старозавітні рамки наказів та заборон. Застерігає подругів перед нечистотою. Отже, статева сфера – це сфера, яку легко можна зафальшувати, викривити її первинне значення. Св. Павло мотивує це вимогою освячення подругів, якого вимагає Бог. Подає також інші мотиви: тіла охрещених є Божим храмом, належать до Містичного Тіла Христа і є храмом Св. Духа (пор. 1 Кор. 6,15-20). Гідною уваги є наука Св. Павла на тему сексуальної поведінки. В нього знаходимо каталоги порушень супроти чистоти, серед яких згадується про розпусту та гомосексуалізм (пор. Рим 1, 27 – “Так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду”; 1 Кор 6, 12 “Тіло ж не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла”). Аргументуючи свою позицію, Св. Павло говорить про небезпеку вічної кари (пор. Еф 5, 3-5), волю Бога (пор. 1 Сол 5, 16-18), смерть Христа за всіх (пор. Рим 14, 15), вимагає наслідування Христа (пор. Еф 5, 2), зобов’язань, які виникають з факту хрещення (пор. 1 Кор 6, 5-11) та про прославлення Бога в тілі (пор. 1 Кор 6, 12-20).
Аналізуючи моральне вчення Апостола Народів, можна дійти до переконання, що християнське життя повинно бути формоване з допомогою Святого Духа. Всі аргументи Святого Павла можна звести власне до одного: послух Святому Духові і підпорядкування Йому: “Коли ми живемо духом, то духом і ходімо” (Гал 5, 25). Пор. 1 Сол 4, 1-12; Фил 2, 13; Рим 8, 1.

2. Статевість – дар і завдання, персоналістичний аспект
Ці дві коротко згадані перспективи показують нам статевість як дар і як завдання. І це природньо. Адже, особа – це динамічна, а не статична істота, вона покликана до розвитку, до зростання. Завдання в статевій царині – це не що інше, як турбота про Божий образ в собі, турбота про його красу.
Людину відрізняє від всього сущого те, що вона є вільним і розумним створінням. Це означає, що вона повинна брати відповідальність за свої вчинки. В цьому проявляється велика гідність людини і її велич. Особа - це неповторність, унікальність. Кожна людина зі своїм конкретним тілом і душею є відмінна від інших. Хоча походить від інших, кожна особа є самостійною. Особа водночас усвідомлює собі те, що є тілесно-духовною цілістю, діє як одне ціле “я”. Слід згадати про ще одну особливість: моральну сумлінність. У людині існує апріорно задана їй норма, через яку вона отримує досвід, пов’язаний із морально зобов’язувальним “я повинен” або “мені не можна”. Якраз у заклику совісті людина усвідомлює свою особовість. Через світло власного розуму особа може відкрити цінності, властиві її природі, повинна розвивати ті цінності і реалізувати їх у своєму житті для досягнення щораз більшого розвитку. У моральних питаннях, як подає декларація „Людська особа”, людина не може робити ціннісного судження відповідно до особистих примх. “У глибинах свого сумління, людина виявляє закон, який вона на себе не накладала, але який вимагає від неї покори... тому, що в серці людини є закон вписаний Богом, У підкоренні йому полягає гідність людини; за ним вона буде судженою”. Отож не може бути правдивого возвишення гідності, якщо суттєвий порядок її природи не є пошанований (с. 146-147).

Перше завдання – це прийняти дар і пізнати його значення. Важливо, щоб бачити цей дар в позитивному світлі. Статевість – чоловічість і жіночність – це величезне багатство, це спосіб буття особою, він проникає цілу особу, а не є лише малозначими маргінальним додатком до нашого буття. Саме це підкреслюється також в декларації “Persona humana” (Людська особа): “Властиво зі своєї статі людська особа одержує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівнях визначають її як чоловіка чи жінку і таким чином у великій мірі зумовлюють його чи її зростання на шляху зрілості і входження у суспільство” (с. 145). Треба цей дар вміти прийняти, бути за нього вдячним і жити згідно вимог морального порядку, якщо не хочемо затьмарити його сутності. А до суті статевості належить покликання до любові та дарування життя.
Формування особистості це невпинний процес, стосується це також статевості, яка проявляється по різному в залежності від різних життєвих етапів. Статеве дозрівання є одним з елементів дозрівання цілої особистості людини. Отже, наступне важливе завдання – це інтеграція людської статевості, усіх її вимірів (тілесного, емоційного і духовного). Тілесний вимір статевості є найбільш очевидним. При цьому не можна вбачати в тілі лише засіб для здобуття задоволення. Тіло треба бачити як Божий дар, об’явлення душі, як знак любові, як знак плідності. Але статевість є дійсністю, що огортає цілу людину. Вона проникає все існування людини (спосіб мислення, прагнення, вирішування, дії, праці ітд.). Отже, якщо людська особа є подобою Бога, а статевість є особовим виміром людської екзистенції, то не можна її трактувати як одне зі споживацьких благ і не можна її зводити лише до потягу.
Насамперед слід пам’ятати про глибоку єдність людської істоти. Людина не є сумою душі і тіла, але духовно-тілесною єдністю, в рамках тієї єдності особа визначається і керується над усе духовним виміром. В цьому значенні людина є завжди особою, є індивідом, який відрізняється від інших окремим "я" від першого до останнього моменту свого життя. Про духовний вимір особи вирішують розум і воля, моральне сумління, здатність до інтерперсонального діалогу, а також здатність до трансценденції. На цьому власне полягає засаднича різниця між статевістю людини і тварини. Людина є в силі покерувати собою і брати відповідальність за себе і інших.
Статевість, яка на тілесній площині є можливістю збереження роду, є водночас привілейованим місцем і формою міжособового спілкування, істотою якої є любов. Тільки в відношенні до любові статевість людини може стати істинним виразом буття особою. При чому любов тут розуміється не як почуттєве захоплення, не як симпатія чи сексуальний потяг, а над усе духова постава, вільне рішення дарувати себе. Для здійснення такого поєднання і самодарування найвідповіднішим місцем – місцем гідним людської особи, місцем освяченим Богом, є подружня спільнота, створена на базі безкорисливої великодушної любові.
Відмінність статей, яка веде до взаємного доповнення, вказує прямо на реляційний характер статевого життя. Кожна поведінка людини, яка суперечила б реляційному характеру, є неавтентичною формою реалізації власної статевості. Йдеться тут перед усім про всілякого типу практики мастурбаційнійного типу, коли людина, шукаючи приємності використовує статеву сферу, не вступаючи в відносини з іншою особою.
Хочу згадати тут про ще один важливий аспект: завдяки тому, що людина як духовно-тілесна єдність керується передовсім духовним виміром, людина може повністю зреалізувати себе без реалізації статевості на тілесній площині. Йдеться передовсім про ці випадки, коли людина з любові віддає себе цілковито на Богові. Навіть коли людина робить цю цілковиту посвяту Богові, то віддає себе як чоловік або жінка, а не як істота без статі. Це означає, що навіть складаючи обіти чистоти людина через особове віддання Богу може здійснити себе і плідно, хоча в інший спосіб ніж в подружжі, використати дари притаманні жіночості чи чоловічості для добра людей і прослави Бога.


Для того, щоб статевість, яка покликана бути мовою любові в подружжі і місцем передання нового життя, не наповнювалася фальшшю, потрібно порядкування статевої сфері моральним нормам – це також суттєве завдання, яке стоїть перед людиною. Чому взагалі потрібні моральні норми? Бо в людині, внаслідок первородного гріха, наступила певного роду „тріщина”, порушення первинного порядку, що впровадило безлад також у статевій сфері. Це не означає якусь цілковиту деструкцію природних можливостей людини. Маючи на увазі оту "тріщину" людина потребує визначених моральних вказівок, щоб могла віднайти сенс статевості, який їй дано разом з даром первинної невинності. Людина потребує морального порядку в цій царині і повинна відноситись до нього не як до системи обмежень, але як до шансу відкриття свого життєвого покликання. "Моральний порядок – згідно Івана Павла ІІ – саме тому, що представляє Божий задум, не може бути чимось, що утрудняє життя людині і що не відповідає особі; навпаки - відповідаючи найглибшим потребам людини створеної Богом, служить її повній людяності (FC 34).
Згадані моральні зусилля у відкритті повного сенсу власної статевості, а також при інтеграції її в цілість життя, пов’язується з закликом до навернення. В цьому контексті етичний вимір статевості поєднується нерозривно з релігійним виміром життя людини, з надприродним характером її покликання. Над усе людина повинна усвідомити собі значення цього фундаментального відношення людини до Бога і Бога до людини, яку Св. Письмо визначає як Союз. Тільки в світлі цього взаємного відношення людина є здатна відкрити повноту свого покликання. Ці міжособові відносини між Богом і людиною не можуть бути нічим замінені. Якщо людина не поставить Бога на першому місці в свому житті, то це провадить до "обожнення" іншиз речей чи осіб, в тому числі і сексу. Однак надприродний вимір людської особи не може бути по суті нічим замінений без шкоди для повного розвитку особи.
Остаточно, отже, християнин повинен відкрити свою статевість в перспективі правди про відродження і спасіння, яке приносить Ісус Христос. Втілення Божого Сина стало початком "нового створіння" (2 Кор 5,17). Визволення людини з неволі гріха (Га 4,1 7) є водночас закликом до свободи, до любові (Га 5,13н). Людина (ціла людина, а отже і її тілесність) є покликана до життя з Богом. Таким чином не можна виключити з цього покликання жодного виміру людського життя.
Моральні норми і принципи не можуть бути відірвані від фундаменту, з якого випливають, а отже не можуть бути проголошувані без відношення до інтегральної концепції людини і цілого людського життя, до світу цінностей, що формують особу.. Вже тепер можна наголосити, що в центрі цих роздумів треба поставити любов, як фундамент реалізації людської статевості.

3. Потреба статевого виховання
Всі згадані вище завдання є невід’ємними елементами статевого виховання. Потреба статевого виховання є очевидною. Але хто цим повинен займатись і як це робити? Звичайно, виняткова роль в статевому вихованні припадає сім’ї, але і школа відіграє тут немалу роль. Декларація “Людська особа” дає певні вказівки: “Батьки, на першому місці, а також вчителі повинні докладати зусиль, щоб вести своїх дітей та учнів шляхом цілісного виховання до психологічної, емоційної та моральної зрілості, відповідно до їхнього віку. Тому вони повинні розсудливо подавати інформацію, яка відповідає їхньому віку, ретельно виховувати їх волю згідно з християнською мораллю не лише порадами, а понад усе – власним життєвим прикладом, покладаючись на Божу поміч, яку вони одержать в молитві. Батьки та вчителі також повинні захищати молодь від багатьох небезпек, яких вона ще не зовсім усвідомлює” (Persona humana s. 160).
Батьки дають дитині не лише теоретичні основи, не лише переказують цінності, але й дають практичні моделі поведінки. Сім’я є найвідповіднішим середовищем статевого виховання, оскільки існуючі в ній емоційні зв’язки, довіра, приклад батьків і переказувані знання дозволяють зрозуміти специфічну роль чоловіка і жінки. Однак, дуже часто ані батьки, ані школа не є приготовленими до цих завдань. Найчастіше зустрічаємось з мовчанням батьків і вихователів, бо іноді їм самих бракує позитивного бачення статевості (все зводиться до заборон і застережень). Це значно ускладнює молодій людині пізнати себе повністю, як статеву істоту. І це значно пологшує сприймати і підпадати під вплив інформації з інших, часто “брудних” джерел.
На практиці появляються розбіжності що до предмету і методів виховання. Школа дуже часто спрощує все, або взагалі легковажить проблемою статевого виховання, вважаючи, що людина сама для себе її розв’яже. Сучасна ситуація статевого виховання, а також підхід до статевості, породжує великий неспокій. Дуже часто статеве виховання не є скоординоване з вихованням в загальному, а стає певною інструкцією на тему фізіологічних, а в крайньому разі психологічних механізмів людської статевості і способів захисту перед небезпекою, яка появляється при "невмілому" використанні цієї сфери.
Для прихильників сексуального лібералізму метою статевого виховання є навчення дітей і молоді різноманітних сексуальних практик, а водночас способів уникання небажаних наслідків (вагітності, венеричних захворювань, розчарувань). Таке статеве виховання ототожнюється з заспокоєнням сексуальних потреб, що часто означає стимуляцію потреб і їх вдоволення. Але ж не можна забувати, що сексуальна потреба людини переходить межі інстинкту. Людина, будучи розумною і вільною істотою, може покерувати своїм інстинктом, ввійти в зв’язок з іншими , бути суб’єктом свобідних виборів і відповідальності за себе і інших.
Богословсько-персоналістичний погляд до статевості показує зовсім іншу перспективу статевого виховання. Кожна людина є покликана до розвитку, метою якого є досягнення зрілості на всіх площинах (біологічній, психологічній, суспільній і моральній, релігійній). Не можна говорити про формування людської статевості, не говорячи про концепцію особи, свободи, відповідальність. Згідно документу Конгрегації до справ Католицького Виховання, основною метою статевого виховання є пізнання природи і ролі статевості, а також гармонійний і цілісний розвиток особи до повної зрілості. Отже, статеве виховання повинно дати людині ретельні знання про власну статевість, а також інтеграцію статевості з іншими структурами особовості. Щоб статеве виховання не звелось до вищезгаданих, але небажаних способів, слід в ньому наголосити такі аспекти, як: а) передання дітям повної правди про статевість, b) виховання до любові c) позитивне бачення чистоти, d) виховання до правдивої свободи, до відповідальності.

***
Підсумок
Як бачимо, християнський погляд на статевість є богословським (ставить людину в перспективі Бога), а водночас глибоко персоналістичним. В ньому підкреслено цінність людської особи і вказано на важливу роль статевості в житті особи. Статевість не є одним зі споживацьких благ людини. Якщо людська особа є подобою Бога, а статевість є особовим виміром людської екзистенції, то Церква вказуючи на автентичне бачення людської статевості, хоче водночас показати повноту християнського життя як життя в Христі: життя його ласкою і на його взірець. Крім ясного представлення концепції статевості і моральних принципів, вчення Церкви намагається зміцнювати віру в ситуаціях, коли по-людськи щось є неможливим – у Бога все є можливе, все є можливе завдяки Його благодаті. Христос ставить людині високі вимоги, а все це заради її добра і щастя (і земного і вічного). Подібно чинить Церква. І хоча дуже часто можна мати враження, що “жорстока ця мова. Хто може її слухати?” (див. Йо 6,60). Однак кожен хто відчуває заклик Христа скаже за Святим Петром: “Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного!” (Йо 6, 68).