Автор: даниїл Jun 27 2006, 10:50 AM

Психологічний образ Ісуса Христа.
Насамперед.
Людина ще з давніх часів зауважуючи природу свого існування, знаходила різницю між душею, що давала життя тілу, яке покинуте нею ставало мертве; людина завжди бачила різницю між свідомістю, яка мешкала в її тілі і самим тілом. І тому її душа було для неї даром звише, віддихом споконвічного Життя, яке вдихнув в її ніздрі Творець усього (Бут. 2.7). Через це вважалось, що людина складається з тіла, душі і духа. Тіло животворить душа, а душа живе духом. Душа ж являє собою сутність життя, але не суть, суть бо – це дух. (сутність в смислі те „чим є”, а суть як те „яким є”). Завжди коли говориться про душу, це слово можна замінити на слово життя; наприклад коли говорить: „безумцю ночі цієї заберу душу твою”, можна замінити на „безумцю ночі цієї заберу твоє життя”. Як також двоєдушною називається людина яка проводить подвійне життя.
Душа людини створена на образ Божий, і має троякий вияв: чутьєво-пізнавальний, розважально-мислений і бажально-волевий. Пізнавши будь яку річ, ми розважаємо над нею, оцінюючи її, а оцінивши бажаємо, бажання ж своє відчуваємо. Ось в такий спосіб формується творчий акт з усвідомленням. Так само і Творець, виразивши свою доброту і щедрість у творені, яке починав словами: „нехай буде...” (Бут. 1.3), а звершував визнанням, що воно було душе добре (Бут. 1.31). В інший спосіб все, що є пізнаним є бажаним, а про бажане мислиться.
Якщо для людини творчий акт – це лиш мотивація до дії, яка потребує умов і матерії, для здійснення, то в Бога творчий акт і є дією. Звершена дія творить нам ім’я, ім’я яке вказує на наше місце і роль у всесвіті. Спорідненість людини з Богом, полягає в здатності творити, чого ради людину наділено розумом і свободою волі. І хоч не всі люди винахідники і митці, але всяка людина перш за все творить саму себе.
Через обмеженість людини в часі, просторі і можливостях, більша частина людської самості з її досвідом міститься в підсвідомості; наша свідомість прив’язана до нашої уваги, і тому свідомість людини це – точка перетину між минулим і майбутнім, це немов би той стерновий який опершись на минулу мить спрямовує нас у майбуття. Бог же через те, що безмежний і завжди днесь – увесь у свідомості.
Пізнання людини двояке воно поділяється на безпосереднє і опосередковане, а також на набуте і влите. Безпосереднє пізнання набувається через безпосередню взаємодію між людиною і річчю, яка пізнається, таке знання утворене нашим безпосереднім досвідом по іншому називається віданням. Опосередковане знання – це знання набуте за допомогою символів і образів, які пройшовши через призму набутого досвіту утворюють наше ставлення до пізнаного, яке почасти формує нашу мотивацію. Таке знання є немовби накресленим планом дій, для здобуття нового досвіду. Воно також відіграє головну роль в спілкуванні людей, бо дає можливість поглибити набутий досвід. Але якщо людині бракує досвіду для сприйняття і усвоєння наданого їй знання, опосередкованим способом, то воно буде відкинене нею. Так до прикладу Ісус говорить юдеям які спротивилися його науці: „Чого ж не розумієте, що я кажу? Бо слова мого ви слухати неспроможні...”, ”слово бо моє немає місця у вашому серці.” (Ів.8. 43,37). Відання відрізняється також від знання, як набутого так і влитого, тим що це означає бути свідомим тої чи іншої речі.
Знання влите – дане нам духом, (Хто бо з людей знає, що в людині, як не дух людський, що у ній? Так само того, що в Бозі ніхто не знає, крім Духа Божого (1Кор. 2.11.). Бо багато речей ми робимо підсвідомо не вчившись, і через те що не застановляємося, не свідомі їх. Але не все що міститься в нашій підсвідомості є знанням влитим, підсвідомість містить набагато більше набутих навичок. Наприклад людина котра вчиться плавати застановляється над кожним рухом, усвідомлюючи що робить, а коли навчиться, то пливе застановляючись лиш на цілі до якої пливе, пливучи ж підсвідомо.
На відміну від людини, все знання Бога – це безпосереднє відання (Ів. 2.24-25;16.30.), тому що у ньому все живе, рухається й існує (Дії. 17.28.).
Особа утворюється в процесі спілкування. Спілкування ж не в смислі простої розмови, а як взаємо обдаровування, взаємо збагачування об’єднаних спільністю життя. Спілкування яке поглиблює наш досвід потребує мати бажання і бути бажаним, як також бажати бути бажаним, а також бути особистістю, бути „саме тим”. Одним словом потребує любові, любов у свою чергу породжує спілкування, а спілкування живить любов. Любов же як бажання зрозуміти, дослухатися до бажаної особистості, потребує від людини покинути власну точку зору на спільні речі і побачити їх очами свого ближнього, поставити себе на місце співбесідника, одним словом вимагає великодушності, яка винагороджує особу, творячи її саме „Особистістю”. Будь яке небажання покинути власну і в силу власної обмеженості, односторонню точку зору руйнує спілкування. Спілкування – це немов самопожертва особистості, її власного досвіду для спільної справи, на користь спільноти.
В зв’язку з тим, що людина основну частину свого життя проводить поза собою, поза собою ж спілкується, її душа таким чином утворює одну особу. А так як Бог живе Сам Собою, то Його спілкування проходить в Ньому Самому між проявами Самого Себе які утворюють три особи Отця, Сина і Духа Святого. Особистість є тим хто веде спілкування, а спілкування в свою чергу творить особистість, тому в залежності від того яке спілкування і з ким ми ведемо, залежить якою особистістю ми станемо і з ким наша частка. Спільність життя людей породжує спільний досвід, але одночасно і різний досвід, різних людей, через спілкування досвід людини поглиблюється, стає більшим і багатограннішим. Бог же Сам є Життям, тому в Бозі один досвід, простий, нескладний, що охоплює одночасно всі деталі світів, і через спілкування Божих Осіб поглиблюється, не як у людей, а немовби простелюється, поширюючись творить увесь всесвіт.
Застановляючись над самими собою ми самоусвідомлюємося і в такий спосіб твориться наша самосвідомість, яка є виразником того чим ми є самі в собі. Самосвідомість формує наше „Я”, яке є виразником сутності життя, вмістилищем суті життя; яке проявляється в почуттях, думках, бажаннях і поступках.
„Я” також повинна володіти внутрішньою цілісністю, як взаємопідпорядкованістю цінностей і цілей, що проявляється послідовною залежністю причин і наслідків, які зводяться до головної першопричини, яка є краєугольним каменем нашого життя, нашим кредом. У випадку коли людина допускається поступку який випадає з такої послідовності, в людини проявляється таке явище, яке іменується сумлінням, або совістю, що сповіщає про помилку, гріх і вимагає пояснення, виправдання.
Як було сказано вище – суттю нашого життя є дух, яким ми живемо. Він немовби кров яка витікаючи із серця наповнює весь організм, даючи йому життя; життя не в смислі як таке, що є, а в смислі яке саме життя. (Мт. 12.34-35.) І так само як кров є порушувана серцем, витікає з нього, в свою ж чергу живить саме серце. Так само дух міститься в нашім „Я”, в нашій самосвідомості з якої беруть почин наші почуття, думки, бажання, наші дії. Людина є створінням духовним, таким що посідає духа, а Бог є Дух (Ів. 4.24). (В цьому місці слово Дух потрібно відрізняти від Духа Святого, який є уособленою волею Бога, або третьою Особою Бога. Бог є Духом духів; Творцем духів. (2Пет. 2.11; Єв. 1.14; Ів. 1.51.))
Своїми ділами ми творимо ім’я своєму „Я”. Але якщо в людині одна особа, одне „Я” і одне ім’я, то в Бога одне Ім’я не дивлячись на те, що три особи, бо говорить: „Ідіть,.. і христіть їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа”, не каже христити в імена, але в одне ім’я (Мт. 28.19; Галт. 3.27),отже одне і „Я”.
Людина від тварин відрізняється також її словесність, людина є словесним творінням. І справа тут не тільки в здатності людини розмовляти, де слово як частина мови, а в здатності людини виражатися, і мається на увазі думка, слово, дія. Словесність людини пов’язана з її розважально-мисленою властивості душі, іншим словом пов’язана з розумом, як головною причиною творчості, словесність це одночасно матеріал творчості і сама творчість, те чим людина уподібнюється до Творця. Словесність людина викликає в людині потребу в пояснені навколишнього світу і процесів які в нім відбувається, як також їх причин. Одним словом людина має потребу в світогляд, потребу володіти немовби своїм внутрішнім світом.

Вочоловічення.
Воплотившись Бог входить у світ сотворінь нічим іншим як Думкою, Мудрістю, або за апостолом Словом Божим, що є Сином Божим, другою Особою Бога, розважльно-мисленим виявом сутності Бога; приймаючи від Святої Діви Марії плоть з розумною душею. Приймає людське життя, людську душу, Животворець і Податель всякого життя. Зійшовши на землю і неба не покинув, бо зійшовши в світ людей, ставши людиною, Владика владик і Цар царів прийнявши образ раба не покинув спілкування з Отцем і Духом. Не перемінився в сутності Своїй, але Невидимий став видимим, Споконвічний народився, Невмістимий в яслах положився, Той що світ весь держить правицею своєю, на руках носиться.
Воплотившись Всевідущий вчиться бути людиною, вчиться вибирати добро і цуратися зла (Іс. 7.14-16), і одночасно уділяє людськості відання Бога. (Мт. 11.27) Це не означає що в Бога прибавилося знання, бо не мовиться: „вчитися добра”, але „вибирати добро і цуратися зла”, тому що як Бог відає, що є добро, тому що сам є правдивим Добром. А навіть коли говориться, що дитя росло мудрістю і благодаттю у людей і Бога (Лк. 2.52), не мається на увазі, що Бог став мудрішим чи благішим, але що уділяв своєї ласки людськості по мірі її росту. Син Божий ставши людиною не перестав бути Всезнаючим, але Боже знання не як людське знання, бо каже: „Мої думки не як ваші думки” (Іс. 55., воно незбагненне для людини (Пс. 139.6). Бог знає речі по суті, такими якими вони самими в собі, а людські знання відносні, бо людина все пізнає в порівнянні. І навіть коли говорить: „Про день же той чи годину не знає ніхто: ні ангели на небі, ні Син – тільки Отець.” (Мр. 13.32), то це не означає що втратив знання той що є Знанням усього, але Промислом Божим не було вділено людськості цього знання, тим паче що таке знання позбавляло б людей свободи вибору. Як також це пояснюється і тим, що Син Божий прийнявши людську душу, людське життя став під часом, став Словом Божим, Думкою Бога немовби простягнутою в часі. Це можна було б пояснити порівнюючи світ цей з містом, яке створене Богом, і Бог як Той що знаходиться поза будь яким виміром знаходиться немов над містом, а воплотившись Він входить в місто. І на відміну від людина для якої це місто завжди нове і незнайоме і вона як правило блукає в ньому навмання, то Син Чоловічий є для неї в цім місті і Проводирем, і Дорогою життя, бо знає що слідує за кожним поворотом. Але те що перед ним, бачиться чітко і в деталях, а що далеке все більш в загальному.
Христос бувши Богочоловіком мав одночасно пізнання Бога як Бог і відчуття людські як людина, знав волю Бога як Бог і бажання людські. І коли діяв як людина не переставав діяти як Бог, і хоч воплотився лиш Син Божий, лиш одна Особа Божа, то це не означає що в Христі вмістилася лиш якась частина божества, але весь Бог, вмістився весь Невмістимий. І хоч промовляє до світу лиш Син Божий, але промовляє в Ім’я цілого Бога, бо Син Божий є Словом Божим.
Воплотившись Ісус Христос не втратив своєї свідомості Бога, бо не перестав бути Богом, але прийняв людську свідомість. Самосвідомість Бога не розділилась і не перетворилася в суті своїй, але прийняла в Особі Сина Божого людську свідомість. Отже Ісус посідає одну і ту ж самосвідомість з Отцем і Духом, і тому Він є об’явленням Бога Отця світу в Дусі Святому, Єдиний Господь Ісус Христос на славу Бога Отця. (Лк. 2.41-49)
Отже в Ісусі Христі як в єдинім Бозі з Отцем і Духом одне „Я” і коли говорить: „Я і Отець” це не означає, що в Отця якесь інше „Я” не таке як і в Сина, але одне і те саме. Також коли говорить: „в Ім’я Моє (Христа)”, чи „в Ім’я Отця Мого”, це не означає два різних імені, але одне по суті. Бо хоч Ісус і діє відмінно від Отця, наприклад: воплочується Син, а не Отець, але Отець посилає Сина, що воплочується, а Дух благоволить, так само жертвується Син, Отець жертвує, Дух Святий освячує. Христос завжди співдючи з Отцем і Духом, творять одне діло спасіння і відкуплення. (Ів. 10.37-38) І хоч діла Ісуса Христа, що походять від людської природи, відносяться лиш до Другої Особи Бога, але вони є сповненням волі Отця, скріпленої печаттю Святого Духа, чого ради і освячені Богом.

Богоявлення.
Досягнувши зрілого віку, після тридцятилітнього мовчання, приходить на води Йордану, де Іван Христитель благовістує пришестя Спасителя і уділяє хрищення каючимся на знак омовіння від гріхів, задля пришестя Царства Божого; і приймає хрищення, що символізує покаяння. Немовби приймає покаяння Той, Хто за своєю сутністю є безгрішним. І таким чином тим, що за людським судженням є безумством, сповнюється правда Божа (Мт. 3.14-15). В такий спосіб Христос приймає на Себе людські гріхи, роблячись спільником тих, що каються, визнають свою гріховність і хрищенням виявляють готовність до нового життя, зрікаючись в покаянні самих себе. Своїм хрищенням Ісус приймає спільність життя з тими, що христяться у Предтечі. Входячи в спілкування з тими що каються, беручи від них гріхи, дарує їм благодать роблячи людину учасником небесних дібр. Бо людина яка зрікається себе, зрікається своєї гріховності в дусі своїм, потребує одержати щось в замін, бо інакше її каяття марне, вона потребує набути новий досвід, хоча б спочатку в намірі, в мотивації, щоб бути здатною переродитися в самосвідомості, народившись до нового життя (Ів. 3.5).
Син Божий прийшовши дарував синівство тим, що вступили з ним в спілкування і повірили в Нього (Ів. 1.12), дарував можливість брати участь в житті Триєдиного Бога, можливість досвідчити Бога, можливість зустрітися творінню і Творцю. Тому що бути дитиною божою – це значить жити в Бозі і мати Бога повсякчас в своїм серці, в своїй свідомості, через віру, бо всяке спілкування, що єднає потребує довіри. Віра ж за словами отців – це любовна відповідь людини на одкровення Бога. Віра ж народжує досвід, досвід же живить віру, бо хто вірує в Сина Божого, той має в собі свідоцтво... яким Бог свідчить про Сина свого (1Ів. 5.10). Бути сином Божим не означає, що хтось має вселитись в людину, тобто вселитися якась інша сутність, чи вважати себе за бога, але перемінитись людині в суті своїй (в дусі). Перемінитися в самосвідомості означає побачити в світлі Божого Одкровення світ і самого себе (Пс. 36.10). Жити в Бозі, в Христі – означає жити вірою (Ав. 2.4).
Якщо Христос є Сином Божим за сутністю, то християнин є сином Божим за достоїнством, як сопричасник Божого Життя, який не за однією власною волею є таким, але від Бога народився (Ів. 1.13). Якщо Христос виконував волю Божу як Бог, то християнин як удостоївшийся Божої любові, якщо Христос творить волю Божу в Своє Ім’я, то християнин – Ім’ям Бога, на прославу Його (1Кор. 10.31). Справа не зводиться до елементарного наслідування Ісуса Христа, що є повторенням, наслідуванням чиїхось дій, проступків, бо таке наслідування завжди є залежне від певних умов і обставин; але мається на увазі внутрішня постава нашої самосвідомості, наших намірів, якими ми наслідуємо Богочоловіка і в такий спосіб є немовби прищеплені в Ньому, знаходячи в Ньому своє життя, його смисл, стаємо немовби продовженням Його життя на землі, бо каже: „Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем.” (Мт. 11.29). Таке наслідування вже незалежне від обставин і здатне приймати різноманітні форми, в залежності від обставин які сприймаються як Промисел Божий, що до нас.
Об’явившись на Йордані, являється не окремо Син Божий, але весь Бог - Отець, Син і Дух Святий у сходженні в виді голубинім. Сходження Духа не означає що Христос прийняв щось, чого в Нього не було досі, немовби Він до сих пір не був з Отцем і Духом, або Йому бракувало Духа, бо не мірою дає Йому Отець Духа Святого (Ів. 3.34,35), який є не тільки Духом Отця, але і Сина. Як також не означає, що уділив чого не будь Своїй людськості і навіть в почуттях, бо природа людини нездатна ні відчути, ні збагнути суті божества. Відчуття ж благовоління яке відвідує людину є результатом дії Святого Духа, свідченням що людина співдіє з Божою благодаттю, і таким чином стає сопричасником Божого Життя. Отже сходження Святого Духа підчас хрищення Ісуса не є надбанням Христом Святого Духа, але дією Духа, що співдіє з Отцем і Сином в богоявлінні Триєдиного Бога.
Христос на відміну від святих Божих діє силою власного Духа і не набуває в свідомості Своїй чогось даного Йому звише, а Божі угодники свідомі, що всяке добре діло зроблене ними, не є створене їх власною силою чи премудрістю (Дії. 3.12), і таким чином є захороненні від гордині, від присвоєння собі властивостей Бога (Лк. .17.10).

Спокуси.
Після хрищення Христос відходить на самоту для того щоб приготуватися і з огляду на Свою людськість переосмислити Свою місію, через що був спокушуваний. Це не означає що Він допустився в спокусах якогось злого наміру, чи усвоїв Собі злу думку, чи бажання, якої б потім мусів би зрікатися, як чужий будь якого гріха чи помилки. Але в спогляданні вибираючи корисне з можливого, був спокушуваний в прилозі, від лукавого духа.
В першій спокусі допускалась можливість немов би підкорити Божу природу людській, і вмістити місію Христа в догоджені людським похотям. В другій навпаки не зважати на людську природу, і заради високих ідеалів і ідей знехтувати людськими немочами, тобто творячи чуда не очікувати від людини віри (Мт13.53-58), і в такий спосіб змушувати людину признати владу і всемогутність Бога і немовби насильно ввести її в Царство Боже. А це означало б знищити в людині можливість вибору, позбавити її свободи волі. В третій – визнати блага світу цього добрими самими в собі, а не добрими в міру того, як в них проявляється доброта і щедрість Бога (Мт. 19.17;4.3-11).

Діла і наука.
Як ми вже згадували вище самосвідомість є немовби джерелом з якого народжуються поступки із відповідним характером і спрямованість; діла є наслідком можливостей які опосередковано містяться в нашій самосвідомості і виявляють нашу суть (Мт. 12.34), і в зворотній спосіб наші діла формують нашу самосвідомість немовби живлять її (Ів. 4.34), бо поступки які не повторюються нами дуже давно стають немовби чужими для нас, так само ті, що бувають часто повторюванні починають домінувати в формуванні нашого „Я”.
Також самосвідомість і її виразники „Я”, яке утворюється в процесі виокремлення із світу речей які не являються нами, притаманне і Богу, який сотворивши світ став понад світом, превише небес, але одночасно залишаючись Джерелом Життя будь якої сотвореної речі, будучи Вседержителем. Тому то проблема людського „Я” полягає в тім, що людина бувши спокушеною своєю свободою, розумністю відпала від Бога і спілкування з Ним, присвоївши собі незаконно самобутність, що означає бути джерелом існування самого себе, яка властива лиш тільки єдиному Богу (Ів. 5.26), через що була покарана смертю, яка ставить кінець будь якій гордині (Іс. 14.10.11).
Так само діла Ісус Христа походять із Його самосвідомості воплотившогося Бога і являються свідченням Його сутності. Вони є знаками і свідченнями Божественності Ісуса, якому притаманні з одної сторони діла які властиві людській природі і діла які невластиві людині, яка залежна від законів природи, і свідчать про те, що Христос є одночасно Владикою природи і її законів. Саме діла вчинені Ним Він ставить як доказ правоти своїх свідчить (Ів. 10.37). І тому всі діла, що були вчинені Ісусом Христом, як за тілом так і Божою Всемогутністю притаманні самосвідомості єдиного Бога.
Життєдіяльність людини проявляється в думках, ці в свою чергу виявляються у словах, які є свідченням наших думок і намірів, що стверджуються в наших ділах. Невідповідність між нашими словами і нашими думками робить нас брехунами, в свою чергу слова непідтверджені ділами роблять нас самозванцями і лжецями. Якщо ж наші слова відповідають нашим думкам, але не сповняються на ділі, то це свідчить про те що ми помилялись самі в собі. Але навіть якщо думки, слова і діла відповідають одне одному, це все одно не оправдовує нас і не звільняє від провини, якщо в основі нашої свідомості лежить помилка і брак істини (Ів. 8.34,32). В поведінці ж Ісуса Христа проглядається надзвичайна відповідність слів і вчинків, і настільки більша святість, чим святість звичайної людини, оскільки в основі Його відання лежить не звичайне знання істини в усій її глибині і реальності, а тому що Він сам є тим джерелом Істини, що струмує в життя вічне (Ів. 4.14)
Особливо варто звернути увагу на особливіший рід діяльності Христа, це Його молитовне життя. Як свідчать слуги і самовидці воплоченого Слова, Ісус часто відходив на самоту для молитви. Молитва відрізняється від інших видів діяльності тим, що ця дія людини відбувається у внутрішньому її світі і опосередковано впливає на формування постави людської душі, стверджує її в намірах. Ісус входячи в спілкування з людьми був змушений постійно протистояти їхнім недосконалим намірам (Мт. 17.17), і навіть від своїх найближчих друзів (Мт. 16.22-23). Такий стан речей не міг не бути виснажливим і тому потребував постійної молитовної практики (Лк. 22.43). Молитва Ісуса Христа є також особливою з огляду на те, що Він є ні ким іншим як однією із Осіб Триєдиного Бога і тому спілкування Сина Божого з Отцем і Духом не є для Нього якоюсь окремо взятою дією, але є Його непристанним життям, яке відбувається в тайні від світу і є завжди до кінця незбагненим для людини.
Через те проблема протиставлення практичної діяльності і молитовної в духовному житті, є насправді проблемою духовного росту. Бо якщо молитва через сформований нею намір і внутрішню поставу не виллється в добрі вчинки, буде насправді хибною (Як. 4.3), і навпаки добрі діла, що не з віри нездатні принести нам користі (Рим. 14.23). Також молитва християнина є настільки важливою, наскільки вона є вкоріненою в Ісусі Христі і натхненною Святим Духом (Ів. 4.23).
Наука Ісуса Христа була наскрізь просякнута незрозумілими загадками і притчами, і таким способом вимагала від послідовників посвяти власного життя. І відкривалася для розуміння в тій мірі в якій сповнялася в житті людини. В своїх повчаннях Ісус поєднував звичайний буденний побут людини з духовними тайнами Небесного Царства, в такий спосіб перетворюючи хліб земний на Хліб небесний. Найбільшим свідченням цього є дароване людям пресвяте тіло і кров під виглядом хліба і вина, де в наївній, а навіть і „безглуздій” науці, по людським міркам, відбувається втаємничення людини в життя невидимого Бога. Бо коли людина свято вірить в слова які є дух і життя (Ів. 6.63), стає причасником Духа Христового і життя вічного (Ів. 6.58).

Страсті.
Перш чим перейти до розгляду страстей Ісуса Христа варто ще раз застановитися над сутністю життя. Якщо для каменя життям є звичайне існування, то вже для рослини – це ріст, цвітіння і плодоносіння, одним словом життям – можна назвати виконання закладеного призначення творінню, в якому реалізується всі властивості дані йому Творцем. Так людина своїм життям, своєю душею, дає життя тілу, в свою чергу душа живе духом, точніше людина має потребу наповнити своє життя певним смислом, суттю, посвятити своє життя ідеї, служінню найвищому Добру. Таким найвищим Добром для людини є її Творець.
Але через те що людство в лиці першолюдини Адама, через гріх і непослух, відпало від спілкування з Богом і Творцем, втратило відання найвищого Добра, і таким чином зробилося рабом гріха (Ів. 8.34), рабом обману (дияволу), служачи ворогу (сатані) Божому і власному. Втратило здатність повернути життя Життєдавцю, чистим і неоскверненим, бо всякий земнородний вже народжувався в гріху, як каже псалмопівець „Я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене мати.” (Пс. 51.7). Через що людство потребувало Збавитеся, який би не тільки дарував людству відання Бога, але і усунув наслідки гріха, тобто смерть. Тому то Бог прийнявши в особі Сина людську природу, прийняв здатність померти, здатність повернути життя Богу, з іншої сторони бувши Богом мав змогу знову його взяти (Ів. 10.18). Христос прийнявши у воплоченні людське життя приніс його в жертву на хресті, Богу Отцю, таким чином умертвивши Своєю смертю духовну смерть людини, що панувала через гріх. Умертвив гріх, який страхом смерті панував над людством (Єв. 2.15), бо в людині завжди жило бажання не роздягтись із тління, а приодягти тлінне нетлінням (2Кор. 5.4). Але як говорить хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує (Лк. 9.24). Тому то Він приніс Богу жертву невинну, чисту, неосквернену, богоугодну, освячену, увійшовши раз і назавжди у Св’ятая Святих із своєю кров’ю (Євр. 2.15), що є знаком життя (Вт. 12.23). Бо жертва має одночасно дещо спільне між викупом і даром, бо завжди приноситься на користь чогось і в той же самий час вимагає доброї волі того хто приносить. В такий спосіб жертва Ісуса Христа перевершує будь який закон, бо є виявом милосердя Бога, яке понад усяким законом (Як. 2.13), що покриває безліч гріхів (1Пт. 4. і немає потреби в її повторенні. В такий спосіб Христос нам оправдання і освячення, бо ніхто з людей не оправдується власною святістю, але через віру стаючи сопричасником Божої справедливості, що в Христі Ісусі. Бо неможливо мати з кимсь спільність через спілкування і не мати до нього довіри, бо всяке правдиве спілкування ведеться в правді й істині, яку сприймаємо вірою. Бо завдяки вірі Бог обдаровує нас життям в Христі Ісусі, сповнивши яке ми сподобляємося життя у вічності.
Ісус Христос зійшовши у світ людей притерпів з людьми всі наслідки гріхопадіння, притерпів убогість і зневагу, образи і обплювання, зазнав болю, і не тільки, але й катування і смерті, смерті ж хресної. Але не терпів Бог Отець, бо не терпів Бог Пізнаваний, але Син, Бог Мислений, що і воплотився, як також не терпів Дух Святий, тобто Бог Бажаний.
Терпіння Ісуса не були лиш тілесні, але Він притерпів страстей і душевних, бо був як людина підданий випробуванням і був змушений вибирати між двома волями: волею Отця, волею власної Божої природи і волею власної людськості, що свого часу спричинило як свідчить: „Смуток у мене на душі аж до смерті” (Мт. 26.38; Мр. 14.34) і тому в молитві взивав: „Отче, коли хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!” (Лк. 22.42)
З огляду на сказане не означає, що Бог був несвідомий, або не цілком свідомий терпінь які притерпів Христос своєю людською природою, а лиш те, що ці терпіння належали лиш одній Особі Божій, а саме Сину Божому. І хоч Бог за власною своєю сутністю не здатний зазнати терпінь, але в зв’язку з вочоловіченням усвоює Собі в Особі Слова Божого все, що притаманне людині, крім гріха і помилки, через що стає співсвідомий людських бід і немочей. Багато ж кривотолків і сумнівів породили слова сказані Ісусом на хресті під час розп’яття: „Елі, Елі лама савахтані” (Мр. 15.34), але всі хто добре досліджували Святе Письмо знають, що ці слова не є властиво Ісусові, але є цитатою з псалма, що звучить так: „Боже мій, Боже мій навіщо покинув мене, далеко від спасіння мого слова зойку мого” (Пс. 22.2). І є свідченням Христа, що Бог свідомий того стану, який часто спіткає віруючих в час випробувань, коли людина відчуває себе покинутою Богом і бачить Бога бездіяльним в той час коли чиниться несправедливість. В такий спосіб Ісус Христос дає свідчення, приймаючи яке за словами Івана Христителя можна ствердити, що Бог правдивий. (Ів. 3.33). Бо життя Слова Божого є тим гірчичним зерном, яке мусило вмерти, за для того щоб принести плід, мусило звершитися смертю на хресті, щоб зродити дерево життя у воскресінні.

Воскресіння і вознесіння.
На третій день після смерті Ісуса, Бог воскресив Його не просто повернувши тіло до життя, але преобразивши його в нетлінне, бо Він раз вмерши більше не вмирає, прийнявши смерть тілом душевним, у воскресінні встає тілом духовним (Рим. 15.44). Так Ісус Христос у воплоченні своїм прийняв тіло душевне, бо перший чоловік був істотою живою, посідав живу душу, бувши підкорений первням природи, а у воскресінні встає духом животворящим (Рим. 15.45). Тіло у воскресінні не є підчинене стихіям природи, але духом ведене і являє собою образ майбутнього віку. Тому то тіло Христове по воскресінні набуває здатності змінювати свій вигляд (Лк. 24.15,16;31), входити крізь зачиненні двері (Ів.20.19), бо як і сам Ісус каже, що люди у воскресінні „є немов ангели на небі” (Мт. 22.30). І найголовнішою відмінністю у воскресінні є те, що тіло не противиться Духу Божому похотями своїми (Гал. 5.17), але є повністю йому підкорене, через що набуває властивостей духа, не обтяжує душу розумуванням про тілесне, але слідує за думкою. Але воскреснувши не прийняв інше яке тіло, яким би не володів до цього часу, але знищивши розп’яттям Своїм гріх, що панував у тім тілі, подобу якого прийняв, повернув йому попередню славу і безсмертя. Бо перша людина відпавши від Бога і Творця, пізнаючи сама себе свідчила що є земля і порох (Бут. 18.27) і сповнювалися на кожному слова: „вернешся в землю, що з неї тебе взято, бо ти порох і вернешся в порох” (Бут. 3.19). Але дякуючи дару Божому, що в Христі Ісусі, ми є здатні прийняти іншу свідомість, і свідчення Духа Святого, який разом з нашим свідчить, що ми – діти Божі і наслідники життя майбутнього віку (Рим. 8.16,17).
На сороковий день по воскресінню, Ісус Христос вознісся з душею і тілом понад всяким створінням, простором і часом, возсівши по правиці сили Всевишнього Бога, до часу в якім має стати мірилом праведності живим і мертвим, в об’явленні майбутнього віку в усій його красі і величі.

PS. Хочу запропонувати для оціненя новий підхід до проблеми психологічного витлумачення христологічних істин. Вибачаюсь за скомплікованість і непослідовність викладених думок.

В основании концепции - все тот платоновско-августиновский субстанционализм. Никак не удается помыслить душу НЕ ЧЕРЕЗ ВЕЩЬ, пусть хоть противоположность вещи, иная, НО ВЕЩЬ, правда?
А слабо различить Бога как ИПОСТАСЬ и Бога /Христа/ как человеческую ЛИЧНОСТЬ ? Да и шире /глубже/ - ИПОСТАСЬ и личность. Ведь только тогда можно преодолеть монофелитство да и платонизм /читай : эллинское безумие/ в христологии .

А слабо различить Бога как ИПОСТАСЬ и Бога /Христа/ как человеческую ЛИЧНОСТЬ ? Да и шире /глубже/ - ИПОСТАСЬ и личность.

На рахунок слабо: да слабо, для мене іпостась перекладається як особа, а личность - як особистість, яка може бути різниця між особою Бога Сина і особистістю Христа не уявляю, навіть человеческой, якщо можете просвітіть. А і ще якщо можна де саме небезпека монофелитсва в даному матеріалі.