Близько місяця тому натрапив на цю статтю православного священика П. Зуєва в газеті "Дзеркало тижня".
Її можна прочитати за цією адресою - http://www.zn.kiev.ua/nn/show/633/55749/
Давно бажав подати її на обговорення...
Цікавлять думки з приводу...

Думки з приводу...
Написано дуже "мудро", майже в стилі С. Гангтінгтона: полюси , союзники, сателіти, територія, зони впливу, стратегічне партнерство та ін. Одним словом, все про геополітику та політику на "церковному фронті".
Для мене, стаття священика П. Зуєва лише підтверджує, що християнські церкви ще й досі не позбулись "комплексів константинівської доби". Далі ведеться багато розмов на церковні теми (канонічні території, кількість парохій), але в них залишилось мало-що церковного. Про Воскреслого Христа ні слова... blush

Варто зазначити, що ця стаття входить до серії статей (всього їх 4) на тему автокефалії і відновлення єдності Православя в Україні. Всі їх можна знайти за тим же посиланням.
Ці статті є хорошою богословсько підтримкою діалогу, що ведеться між УПЦ та УАПЦ. о.Петро пропонує досить реальний шлях до відновлення єдності.
" ..Друга модель, що обговорюється в колах УПЦ, — це возз’єднання православних на основі набуття об’єднаною церквою статусу помісної. Від нинішнього стану УПЦ цей статус відрізнявся б тим, що українська церква мала б деякі додаткові права й була б присутня в офіційному списку помісних церков — диптиху. Іншими словами, її статус регулювався б не тільки внутрішньою канонічною документацією РПЦ, але й світовим православ’ям (що робить незалежність української церкви більш стабільною в історичній перспективі).
...Останній архієрейський собор УПЦ показав, що хоча позиції прихильників помісності в цій церкві сильні, форсування подій може призвести до розколу. Що ж до архієреїв УАПЦ і УПЦ КП, то вони нині не мають канонічно легітимного статусу, а, отже, брати участь у такому соборі можуть лише як спостерігачі з правом дорадчого голосу. Проведення Всеправославної наради в Києві може сприяти єдності кліриків УАПЦ й УПЦ КП. Але доти, доки законність їхніх хіротоній не буде безсумнівною, в очах єпископату УПЦ і світового православ’я їхні голоси, а отже й голоси їхньої пастви, не мають сили. Такий канонічний порядок.

Це означає, що помісність слід здобувати поетапно. На першому етапі має бути урегульований канонічний статус кліру УАПЦ і УПЦ КП. Це може бути зроблено у форматі відродженої Галицької митрополії. Або в якомусь іншому форматі, що передбачає встановлення канонічного спілкування між світовим Православ’ям і нинішніми автокефальними структурами. На другому етапі має відбутися возз’єднання всього українського православного кліру в рамках однієї юрисдикції. Іншими словами, утворення бажаної нині багатьма єдиної Помісної церкви. І здійснити це, як ми показали вище, було б найдоцільніше на Всеправославному соборі." (стаття " ВАЖКИЙ ШЛЯХ ДО ЄДНОСТІ: ОКРЕМІ МІРКУВАННЯ НА ЗАГАЛЬНОЦЕРКОВНУ ТЕМУ")
Крім того серія цих статей дала хороший імпульс до активного обговорення цього питання серед православних. Зокрема це видно по різних інтернет-форумах.

svjat написав:.. має бути урегульований канонічний статус кліру УАПЦ і УПЦ КП. .., що передбачає встановлення канонічного спілкування між світовим Православ’ям і нинішніми автокефальними структурами. ...

Легко сказати "передбачає встановлення канонічного спілкування", друже svjat.
Але набагато важче - насправді досягти омріяного канонічного спілкування !
(при нинішніх суперечливих амбіціях ієрархів).

У меня свое видение развития ситуации вокруг раскола. Пройдет лет 50, националистические идеи постепенно затухнут и движущая сила раскола истощится, и иерархи КП начнут переговоры по присоединению к УПЦ, так как статус канонической церкви все же более привлекателен чем автаркия. Хотя может быть раскол сохранится еще дольше или вообще навсегда, нельзя исключать такой возможности.

Азміру:
Цікаво, які саме націоналістичні ідеї є "движущей силой раскола", на вашу думку?

движущей силой раскола, по моему мнению являются политические мотивы - неприязнь к России, русской культуре, русскому языку. Следствием чего стала специфическая интерпретация эклезиологии, церковь является национальной церковью в том смысле, что должна "работать" на культуру того государства в каком находится эта церковь. В то время как церковь должна способствовать объединению людей независимо от их национальной принадлежности, политической, расовой, возрастной и т.д. Основы православной эклезиологии очень хорошо изложил Зизюлас в работе "Бытие как общение" (издано "Духом и литерой" недавно). Деятельность КП направлена на поддержку националистических движений, которые разделяют украинцев на "титульную" нацию и на "гостей" - всех других, которые имеют меньше прав, должны подчинятся воле этой самой "титульной" нации. Это как-то не соответсвует духу церкви.

Вот лет через 10, когда либеральные идеи победят окончательно в украинском обществе, и идеи о создании государства на основе национализма канут в лету, КП просто перестанет существовать так как людям станут важнее чисто религиозные мотивы нежели политические.

Тоді дайте відповідь на запиттяння шановний Asmire: чому при єдиному діючому храмі св. Георгія УПЦ МП (філія РПЦ) є Центр російської культури, не зважаючи на те, що ходять туди переважно українці. Чому МП пропагує російську культуру, а Росію, як мать народов русскіх? Невже вони всі забули, звідки вони пішли? Адже Москва - пішла від Києва, а не навпаки!
Церковна політика у наш час починається від Москви, звідти вона і бере всі свої корені (так само, як злочинні клани починаються в Україні з Донецької області). Я Вам нагадаю, як утворилася УПЦ КП, і хто такий Філарет. Філарет мав можливість стати головою РПЦ, але бо ним став Алексій ІІ, а він швидко зметикував, що на Україні ще не все втрачено, і зорганізував собі свою Церкву. Прикро. Запитаєте, чи я згоден, що він раскольник? Так, я згоден, але він московський раскольник, а українці тут ні до чого! Нехай Москва за своїми пильнує, а не говорить потім, що українці зневажають її культуру, бо протягом історії все було зовсім навпаки! І щоб Ви знали, що гроші і влада не зневажають російського язика, як Ви кажете, просто частині влади зараз це може бути вигідно. Прикро визнавати, що наша рідна українська культура розвивається у Православному серидовищі, як правило, тому, що це комусь вигідно, і що найприкріше: вигідно тому, хто прийшов з Москви...
добре, що Греко-Католицька Церква у природній спосіб і невимушено переносила у своєму лоні українську культуру, звичаї і мову через усе підпілля... я ще мушу це все передумати і доредагувати, бо тут забагато емоцій...

Я согласен с тем, что и в деятельности УПЦ (кстати, это правильное юридическое название, приставка МП надумана и оскорбительна для меня лично, как и реплика насчет филии РПЦ) есть промахи, которые не способствуют уменьшению накала страстей. Только вот вопрос, можно ли решать проблему самоутверждения культуры того или иного народа за счет раскола церкви? Раскол это очень серьезно, может быть КП и прав в некоторой части своей риторики, но способ, который выбрал Филарет для решения проблемы не от Бога и является проклятым изначально. Филарет, до раскола, имел большие рычаги власти в УПЦ, он мог влиять на епископат как угодно, его стиль управления был авторитарен, почему бы ему было не воспользоваться этой властью и потихоньку, дипломатично налаживать работу церкви в аспекте способствованию диалогу внутри украинского общества, пропаганды толерантности между культурами. Церковь не должна "работать" на какую либо культуру, это не ее задача, церковь может только способствовать диалогу между культурами и не больше, а УГКЦ и КП позиционируют себя именно как "национальные" церкви, как относящиеся преимущественно к украинской культуре, в то время как церковь должна дистанциироваться от любой конкретной культуры. Если уж исторически сложилось так, что в Украине много русскоязычных, россиян, то не церкви "устранять" этот "недостаток", это не ее дело.

Если УПЦ ведет себя так же, то это тоже неправильно, впрочем я считаю, что национализм УПЦ сильно преувеличен, у нас в районе такого нет например.

Я цілком згоден, що поняття культури проти поняття Церкви однозначно вторинне, але:
- по-перше: культура певного народу - це одна з мов, якою Церква може доносити Добру новину до своїх вірних, тому вона проповідуючи повинна діяти в рамках (до певної міри за законами певної культури, надіюсь Ви мене правильно зрозумієте) і не може бути інтернаціональним явищем. Протестанти переважно роблять дуже зле, коли поводяться так, ніби національностей не існує, це є рівноцінно нищенню людської особистості.
- по-друге: Єрархія РПЦ, як в Росії, так і в Україні є, була, і, напевно, ще довго буде інструментом у руках Російської держави, яка нежадно ставилася і ставиться до української культури. Це тривало століттями. Особливо про це свідчать часи царської Росії, коли РПЦ не одне століття керував цар, звичайна світська людина, а патріарха не було зовсім. Коли всі підряд священики доносили службам Сповіді...
То як можна говорити про те, що саме ця Церковна структура від Бога?
Дугий Рим, третій Рим - це нісенітниці, яких не існує в природі. Хоча б той факт, що до кожної з цих цифр обов'язково додається слово Рим вже свідчить про те, що цього слова не можна позбутися...
Загалом я бачу так нашу з Вами розмову: Я - греко-католик, Ви православний РПЦ; Ви визнаєте мій канонічний статус, я, припустімо, визнаю Ваш; ми робимо це тому, що наша суперечка може принести серйозні наслідки; отож ми ідемо разом на вулицю, знаходимо представника КП і сильно б'ємо його до посиніння; потім, задоволені, що ми добрі християни, і що ми зберегли між собою мир, вертаємося додому....

Пробачте, але моє християнство не в тому полягає! Моє християнство полягає в тому, що я приймаю те, що є, таким, як воно є і пробую зліпити то до купи. Бо ми з Вами маємо бути одно, бо так сказав Христос! І мені шкода, що ми з Вами не одно наразі через різну державну і церковну політику. Мені це болить.

Господеві Єдиному Всеблагому і милостивому навіки слава. Амінь!

С моей точки зрения, все проблемы раскола, как они протекают в нашей стране, коренятся в давней проблеме русского /и - шире - Восточного/ православия в целом : разрыве между Церковью и светской, в том числе и национальной культурой. Дистанция между сакральным и профанным в культуре постоянно чем-то заполняется : в самой России это пресловутые "западные влияния",с которыми ведется вековая неуемная борьба, а втаких православных странах ,как наша - национальным культурно-этническим комплексом. Это проблема не столько экклезиологическая,сколько социокультурная.
Кстати, как думаете почему подобны проблемы почти неведомы католичеству? Не потому ли,что там суть иной принцип связи культа и культьуры?

Asmir написав:движущей силой раскола, по моему мнению являются политические мотивы - неприязнь к России, русской культуре, русскому языку. Следствием чего стала специфическая интерпретация эклезиологии, церковь является национальной церковью в том смысле, что должна "работать" на культуру того государства в каком находится эта церковь. В то время как церковь должна способствовать объединению людей независимо от их национальной принадлежности, политической, расовой, возрастной и т.д. Основы православной эклезиологии очень хорошо изложил Зизюлас в работе "Бытие как общение" (издано "Духом и литерой" недавно). Деятельность КП направлена на поддержку националистических движений, которые разделяют украинцев на "титульную" нацию и на "гостей" - всех других, которые имеют меньше прав, должны подчинятся воле этой самой "титульной" нации. Это как-то не соответсвует духу церкви.

Так це дійсно не відповідає духу Церкві. Я згоден, що в УПЦ КП наявні зазначені вами погляди. Але це є лише погляди частини вірних. Так само і в УПЦ частина вірних сповідує не церковні ідеологічні погляди «словянської єдності».

На мою думку «движущей силой раскола» є все таки питання автокефалії.
В УАПЦ та УПЦ КП вважають автокефалію найбільш вдалою організаційною формою помісного життя Української Церкви. В УПЦ таке бачення поки що не знаходить належної підтримки. Хоча о.П.Зуєв зазначає:
«Прихильники помісності серед єпископату в УПЦ реально існують. Логічно припустити, що в міру зміцнення української державності їх стає дедалі більше. І річ навіть не у відомому гаслі першого президента України: «незалежній Україні — незалежну Церкву». Гасло це, з історичного погляду небеззастережне, серед віруючих не є надто популярним. Церква в Росії й Україні нині розвивається в різних історико-культурних контекстах. У Росії відбувається ототожнення національної ідеї з православ’ям, Руська Православна Церква, яка, з формально-логічного погляду, є багатонаціональною, дедалі більше стає російською. Як приклад можна навести нинішнє відновлення єдності між Московським патріархатом і Руською Православною Церквою за кордоном (РПЦЗ). Розкол уже фактично переборено, і цьому можна тільки радіти. Але примітно, що возз’єднання відбувалося під знаком відновлення саме російської церковної ідентичності.
Логіку єпископів, які несуть служіння в умовах «європейської України», легко зрозуміти. Вони не хочуть, щоб їхні єпархії ставали заручниками якоїсь «загальноцерковної» ситуації в РПЦ. Тому й не дивно, що останні події засвідчили: в ідеї помісності серед єпископату УПЦ є прихильники. Ми маємо справу з історично неминучим процесом. Рано чи пізно Українська Церква набуде статусу помісної й об’єднається. Або... або православ’я ризикує бути витиснутим на маргінес сучасного життя України. Принаймні таке «особисте побоювання» автора цих рядків.»(стаття "Українське православя: старі проблеми в новому сторіччі")

Asmir:Церковь не должна "работать" на какую либо культуру, это не ее задача, церковь может только способствовать диалогу между культурами и не больше, а УГКЦ и КП позиционируют себя именно как "национальные" церкви, как относящиеся преимущественно к украинской культуре, в то время как церковь должна дистанциироваться от любой конкретной культуры.

Церква не може дистанціюватись від будь-якої культури. Згоден з тим, як це прокоментував Кіпріан. І в принципі кожна Помісна Церква позиціонує себе як національна (Болгарська, Російська, Сербська). Але при цьому звичайно мають враховуватись регіональні культурні прояви. В УГКЦ і КП вони враховані через різноманітні мови богослужінь (українська, церковно-словянська, російська).

Кипріян: я ще мушу це все передумати і доредагувати, бо тут забагато емоцій...

Так, це помітно. Може вам допоможуть попрацювати над емоціями ось ці слова О.Шмемана про богословський спосіб думання:
«Всякая наука, заслуживающая этого названия, отличается, прежде всего, честностью и требует интеллектуального критического подхода. Мы обычно пугаемся критики и думаем, что она противна христианской морали. Но насколько она определялась трезвым взглядом на вещи и до того, как она стала разрушительной, критика составляла основную добродетель монаха и аскета, ибо главным моментом ее является рассуждение, трезвость. Трезвость есть то, что роднит ученого и монаха, ибо каждый монах призван очистить свое сердце, сноп ум от того, что его загрязняет. То же должен сделать и честный ученый. В христианстве нам дается необычайное искусство этого очищения, указаны даже его ступени. И трезвость является одной из первых ступеней на пути христианского богословия. Эта трезвость заключается в критике себя, в проверке эмоций, сферы душевного…» ( «Введение в богословие»)

Замечание: УПЦ не РПЦ, для меня это принципально. Влияние РПЦ на УПЦ преувеличено, я так думаю.

Церковь может дистанциироваться от культуры, при этом конечно не отрицая культуру. Есть такая формула "нераздельно и неслиянно". Кроме этого, если бы вы читали работу Зизюласа то поняли бы, что настоящей поместной церковью является приход, локальная церковь, воспринимать церковь как какую-то партию, которая находится на территории государства нельзя.

И вообще, я считаю, что в условиях индустриального общества культура умерла, культура - мертва, есть цивилизация, основанная на принципе эффективности. Вот скажите мне, где культура в жизни среднестатического человека? Встает утром рано, смотрит новости по телеку, идет на работу, пьянствует по случаю (день рождения там, новый год) ... в жизни современного украинца культура максимум сведена к эстетике (вышиванка, попеть укр.песни, причем народные песни мало кто помнит, но разве в этом культура заключается). Я же солидаризуюсь с мнением Швейцера, что основой культуры является определенная этика, способ отношения к миру, к другим людям и т.д. Сейчас же способ отношения к природе - техника, способ отношения к другому человеку - потребительство, где культура? Поэтому культура внутри церкви это псевдопроблема. Поэтому я жду наконец когда остаточное восприятие культуры исчезнет (есть такой феномен, человеку отрезают ногу, но он еще ее чувствует) и проблема отношения церкви к культуре исчезнет совсем. Не думайте кстати, что я этому рад.

Было еще обвинение в сторону РПЦ, так вот, вспомните пожалуйста, кто писал "Духовный регламент" для
Петра І, украинец Прокопович (протестант в православной рясе). У меня вообще есть такая формула, не церковь недостойна общества, а общество недостойно церкви, то что в РПЦ существуют негативные явления в этом виновато не православие а исторические процессы, которые подорвали нормальное развитие России, в этом виноваты не только россияне но и европейцы (вспомните "бытие - это общение", а значит основой истории должно быть взаимообщение и взаимосотрудничество народов, если этого нет то как следствие приходит взаимо и само-разрушение, войны, духовное обнищание, католики и православные в силу отсутствия церковного общения обеднили выражение христианской истины)

Немного сумбурно вышло, я еще подумаю над своим отношением к вопросу национальной культуры в церкви.

Замечание: УПЦ не РПЦ, для меня это принципально. Влияние РПЦ на УПЦ преувеличено, я так думаю.

Асміре, якщо б Вас спитали, хто найбільше впливає на УКГЦ, УПЦ КП та УПЦ (МП), щоб б Вам спало найперше на думку?
Мені б наступне:
Рим -> УКГЦ
Українська держава -> УПЦ КП
Москва -> УПЦ (МП)

- по-перше: культура певного народу - це одна з мов, якою Церква може доносити Добру новину до своїх вірних, тому вона проповідуючи повинна діяти в рамках (до певної міри за законами певної культури, надіюсь Ви мене правильно зрозумієте) і не може бути інтернаціональним явищем. Протестанти переважно роблять дуже зле, коли поводяться так, ніби національностей не існує, це є рівноцінно нищенню людської особистості.

Однозначно підтримую. До речі, у ХХ ст. почали використовувати цікавий термін на означення відносин Церкви та культури - "інкультураці". Християнство, коли приходить в якусь культуру, то проникає її до "глибини костей".

Никто почему-то не говорит о том, что нация - продукт гуманистического мировоззрения. А гуманизм - антихристианский культ человека, в случае с национальным вопросом - культ человека национально обособленного. Поэтому совершенно не понятно как может быть "национальная" христианская церковь "в свете" вавилонского столпотворения и наказания за него а также -"нет ни эллина, ни иудея"...